на кшталт:
— З цим підрядником краще поводься обережно. Він із тих, кому треба постійно гладити по шерсті. Не тисни одразу.
— До цього клієнта я б на твоєму місці поки не лізла. Він поважав Тараса, а до тебе ще не звик.
— А цей лист для розсилки я б повністю переписала. Але, звісно, можеш залишити так… Хоча ми все одно потім повернемося до мого варіанта.
Сказати, що Оксані хотілося вилаятися, — означало б дуже пом’якшити правду.
Та вона мовчала.
Поки що.
Одного вечора, коли в офісі залишилися тільки вони вдвох, Марія раптом ніби ненароком спитала:
— Слухай, а це правда, що підвищення тобі запропонували після розмови віч-на-віч з Андрієм Михайловичем?
Оксана відірвала погляд від ноутбука.
— І звідки ж у тебе така інформація?
— Та так… дещо чула.
— Плітки — улюблена розвага тих, кому бракує фактів, — холодно відказала вона й знову схилилася над документами.
— Не ображайся, я просто запитала, — з удаваною невинністю протягнула Марія. — Просто дивно, що вибрали саме тебе. Кандидатів же вистачало.
— Але обрали мене, — спокійно відповіла Оксана. — Отже, на це були причини.
На губах Марії з’явилася ледь помітна усмішка.
— Можливо. Хоча ти ж розумієш, тут не завжди вирішують показники. Іноді важливішою буває… особиста симпатія.
Оксана повільно закрила ноутбук.
— Маріє, якщо ти хочеш щось сказати — кажи прямо.
— Та ні, що ти, — вона розвела руками. — Просто міркую вголос. Не бери близько до серця.
Оксана не стала відповідати.
Саме тоді вона вперше по-справжньому усвідомила: боротьба вдома й боротьба на роботі майже нічим не відрізняються. Змінюються лише обличчя.
На вихідних їй зателефонувала мама. Її рідна мама, не хтось із родини чоловіка.
— Доню, ти куди зникла? — у слухавці пролунав теплий, до болю знайомий голос. — Я дзвонила, а ти не брала.
— Працюю, мамо, — відповіла Оксана. — Нова посада, справ дуже багато.
— Зате не нудьгуєш, — засміялася мама. — Головне — не заганяй себе. І не слухай нікого, хто каже, що ти не впораєшся.
Оксана слухала її й раптом відчула, як до горла підступають сльози.
Скільки разів їй хотілося почути від когось просте: «Я в тебе вірю».
Від Дмитра вона цього так і не дочекалася. Від мами — так. І цього виявилося достатньо.
Після розмови вона опустилася на диван і ще довго сиділа нерухомо.
У голові крутилися робочі справи, люди, незавершені завдання — і думка про те, як швидко все руйнується, коли зникає довіра.
І як боляче та важко зводити її заново, якщо поруч немає нікого.
Перший справжній конфлікт спалахнув на понеділковій нараді.
Марія перебила її просто посеред презентації:
— Оксано, вибач, але ти не врахувала, що рекламний бюджет на четвертий квартал уже розподілено. Якщо ми зараз змінимо канал, отримаємо перевитрати.
— Врахувала, — рівним голосом сказала Оксана. — Початковий бюджет був порахований неправильно. Я перерахувала його за фактичними даними.
— Хто це погодив? — голос Марії став різким.
— Я.
— Без узгодження з відділом?
— Керівник має право ухвалювати рішення, — твердо відповіла Оксана. — Якщо є заперечення, обговоримо їх після наради.
У кімнаті запала тиша.
Генеральний директор ледь усміхнувся — майже непомітно, але Оксана це вловила.
Після наради Марія наздогнала її біля ліфта.
— Хочеш усім показати, яка ти рішуча? Обережно. Тут тебе можуть розібрати на шматки.
— Нехай спробують, — Оксана подивилася їй просто в очі. — Я вже звикла.
Увечері прийшло нове повідомлення від Дмитра.
Дмитро: «Оксано, давай зустрінемося. Я все зрозумів. Не хочу, щоб між нами все закінчилося так».
Вона довго не відповідала. Потім набрала:
Оксана: «Побачимо. Зараз не час».
Дмитро відгукнувся майже миттєво:
Дмитро: «Ти змінилася. Стала такою холодною».
Вона дивилася на ці слова й думала, що, можливо, справді змінилася. Тільки зовсім не так, як він це уявляв. Вона не стала холодною. Вона просто почала тверезо дивитися на речі.
Тиждень промайнув у шаленому темпі. До кінця місяця відділ показав чудовий результат: з’явилися нові клієнти, зріс оборот, збільшилася кількість вхідних запитів. Андрій Михайлович похвалив команду при всіх:
— Добре спрацювали. Особливо Оксана. Видно, що процеси під контролем.
Вона подякувала, хоча усмішка вийшла напруженою. Тепер Оксана вже знала: успіх — річ неоднозначна. Після похвали колеги почали дивитися на неї інакше.
Хтось вітав щиро.
Хтось — із кривою, глузливою усмішкою.
Увечері, коли всі розійшлися, Оксана залишилася сама. В офісі стояла глуха тиша, яку порушували лише приглушені звуки з вулиці та м’яке світло монітора.
Вона відкрила повідомлення й написала мамі:
Оксана: «Мамо, у мене виходить. Але дуже важко».
Мама: «Якщо важко — значить, ти йдеш правильною дорогою».
Оксана всміхнулася.
І раптом зрозуміла: уперше за довгий час це «важко» більше не лякало її.
Але наступного дня все різко змінилося.
Зранку, щойно вона зайшла до офісу, Марія простягнула їй теку.
— Ось документи по підряднику. Треба підписати.
— Дай подивлюся.
Оксана перегорнула кілька сторінок і майже відразу помітила: цифри не збігалися. За старим договором сума була меншою. А тут — на сорок тисяч більше.
— Що це таке?
— Новий прайс, — незворушно пояснила Марія. — Вони підняли тарифи.
— З якої причини?
— Ну, інфляція, усе дорожчає.
Оксана підняла на неї погляд.
— Я сама їм зателефоную.
— Як хочеш, — Марія знизала плечима. — Тільки не дивуйся, якщо потім доведеться перепрошувати.
За п’ятнадцять хвилин Оксана справді зв’язалася з компанією.
І з’ясувала, що жодного нового прайсу не існує.
Вона поклала слухавку й кілька секунд просто сиділа, дивлячись перед собою. Потім підвелася і тихо промовила:
— От тепер усе починається по-справжньому.
Додому того вечора вона повернулася ще пізніше, ніж зазвичай. На столі стояв недопитий чай, а на телефоні чекало чергове повідомлення від Дмитра:
«Я сумую. Хочу поговорити. Я знаю, що помилився».
Оксана не відповіла. Просто вимкнула телефон.
Ранок понеділка почався з наради.