— Прибиральницям обід не передбачений, — пирхнула адміністраторка, навіть не здогадуючись, що перед нею стоїть власниця всієї ресторанної мережі.
— Заберіть чашку. Це не для вас, — кинула вона й двома пальцями відсунула від мене склянку з чаєм, ніби торкатися її було гидко.
Я стояла біля службового столу в вицвілому фартуху. Поруч лежала моя сумка, на самому краєчку тихо дзенькнула зв’язка ключів, а підлога в коридорі ще блищала після миття.
— Кухарка сказала, що після прибирання можна поїсти разом з усіма, — рівно відповіла я. — Зміна довга.
— Кухарка тут нічого не вирішує, — адміністраторка нарешті відірвала погляд від телефона. — Харчування призначене для нормального персоналу. А тимчасові прибиральниці прийшли, помили й пішли.
— Я працюю від самого ранку.
— То й що? — вона скривила губи в насмішці. — За роботу вам заплатять. Обід до вашої ганчірки не додається.
Я перевела погляд на чашку, яку вона відсунула подалі, наче чай теж міг забруднитися від моєї присутності. Найважче було не відповісти одразу. Та я з’явилася тут не за мискою супу. Мені потрібна була правда.
— Як вас звати? — запитала я спокійно.
— Оксана Вікторівна, — із притиском промовила вона. — А вам навіщо?
— Щоб запам’ятати.
— Краще запам’ятайте інше, — вона нахилилася ближче. — У моїй залі зайвих запитань не ставлять.
Вона не знала, що і ця зала, і службовий стіл, біля якого я стояла, і кухня за стіною, і вся мережа ресторанів належать мені. Не знала — і не мала дізнатися раніше, ніж настане потрібний момент.
Мене звали Марія Павлівна. Мені було п’ятдесят вісім, і за довгі роки роботи я навчилася відрізняти виснажену людину від нахабної. Оксана Вікторівна не скидалася на втомлену. Вона була впевнена, що їй усе зійде з рук.
У моїй мережі працювали чотири ресторани. Починалося все з невеличкої кав’ярні, де я сама приймала продукти, чистила овочі, мила підлогу й перераховувала виторг до останньої купюри. Згодом справа розрослася, і я поступово відійшла від щоденного керування.
Останні три роки цим займався мій племінник Дмитро. Йому було тридцять шість. Він говорив швидко, носив дорогий годинник, умів переконувати людей і завжди приносив мені бездоганно оформлені звіти.
За його словами, працівники були задоволені, відвідувачі поверталися, витрати не виходили за межі норми, а поодинокі скарги надходили лише від тих, хто просто не хотів працювати. Та останнім часом ці звіти стали надто гладенькими — ніби їх складало не життя, а креслярська лінійка.
Потім мені передали конверт без підпису. Усередині лежала копія відомості щодо харчування персоналу й коротка записка: «Прийдіть на Садову звичайною прибиральницею».
Я прийшла.
Прізвище взяла дівоче, влаштувалася через підрядника на тимчасову зміну, вдягла старе пальто й пов’язала хустку. Волосся сховала, окуляри зняла. У такому вигляді мене не впізнала б навіть людина, яка не раз бачила мене на нарадах.
Перші години я мовчки мила залу, витирала підвіконня й виносила сміття. Працівники позирали на мене обережно, як на будь-яку новеньку, якій ще не встигли пояснити, про що тут краще не питати.
Кухарка Соломія, невисока жінка з виснаженим обличчям, поставила переді мною чай і тривожно озирнулася в бік коридору.