— Випийте, доки Оксана не помітила, — ледь чутно прошепотіла вона. — У нас тут не заведено перейматися тими, хто внизу.
— Внизу? — перепитала я, не відводячи від неї очей.
— Ну… тими, хто не стоїть за стійкою і не сидить у кабінеті.
— А хто визначає, де для людини верх, а де низ?
Соломія зблідла так, ніби я вимовила щось украй небезпечне.
— Тихіше, будь ласка. Тут за зайве слово можуть так урізати зміни, що й на хліб не вистачить.
— Кому вже урізали?
Вона швидко глянула на двері, ніби боялася, що навіть стіни мають вуха.
— Тетяні. Вона в нас офіціантка. Якось спитала, чому в документах записано одне, а на кухні відбувається зовсім інше. Після того їй почали ставити менше виходів.
— Що саме в документах?
Соломія міцно стиснула губи, вагаючись, але все ж відповіла:
— Обіди. За відомістю проходить двадцять сім порцій. А готуємо ми зазвичай дев’ять. Іншим кажуть, що їм не передбачено.
Я не одразу повернулася до неї. Надто очевидною була ця різниця, щоб її можна було не помітити. Отже, її бачили. Отже, мовчали не через незнання, а через страх.
— Хто ставить підпис під відомістю? — тихо запитала я.
— Оксана. А іноді ще Дмитро Андрійович приїжджає.
— Він про це знає?
Соломія проковтнула відповідь так, наче вона застрягла їй у горлі.
— Він знає все.
Саме тієї миті до підсобки зайшла Оксана Вікторівна.
— Соломіє, від твоєї доброти в тебе скоро суп утече, — проспівала вона нудотно-солодким голосом. — А ви, Маріє Сергіївно, не стійте без діла. Коридор сам себе не вимиє.
— Звісно, — спокійно озвалася я.
— І чашку поверніть. Я, здається, вже пояснювала: тимчасовим працівникам обід не належить.
Соломія опустила погляд. Я мовчки взяла ганчірку й вийшла в коридор.
Ближче до обіду в ресторан увійшов Дмитро. Його голос я почула ще із зали — гучний, самовпевнений, такий, що одразу займав собою весь простір. Він сміявся з барменом, недбало кивнув кухарям і навіть не помітив, як після його появи люди навколо стали говорити тихіше.
Оксана Вікторівна випросталася, поправила плечі й поспішила йому назустріч.
— Дмитре Андрійовичу, у нас усе під контролем, — відрапортувала вона. — Хіба що нова прибиральниця надто вже цікава.
— Яка ще прибиральниця?
Він ковзнув по мені поглядом: хустка, фартух, відро, волога ганчірка в руці. І відразу відвернувся. Не впізнав.
— Ота, — Оксана кивнула в мій бік підборіддям. — Розпитувала про обід.
— Марія Сергіївна, здається? — звернувся до мене Дмитро.
— Так.
— Вам пояснили умови роботи?
— Мені сказали, що їжа не для мене.
Він коротко посміхнувся, майже поблажливо.
— Отже, пояснили. У нас кожен має займатися своїми обов’язками.
— А якщо людина працює повний день?
— Тоді людина отримує оплату. Не треба плутати роботу з гостюванням у родичів.
Оксана задоволено всміхнулася, ніби щойно почула похвалу.
— Я саме це й сказала.
— Чудово, — Дмитро повернувся до неї. — Папку щодо харчування потім занесете мені.
Я підвела очі.
— Щодо харчування?
Дмитро затримав на мені погляд на мить довше, ніж раніше.
— Це вас не стосується.
— Просто слово знайоме.
— Прибиральниці знайоме слово «харчування»? — пирхнула Оксана. — Яка освічена прибиральниця.
— Оксано Вікторівно, — м’яко, але з натиском сказав Дмитро. — Не марнуйте часу.
Він зайшов до кабінету. Оксана провела його майже захопленим поглядом, а тоді знову обернулася до мене.
— Бачили? Тут усе вирішують ті, хто сидить вище.