— Тоді й не задирайте голову вище дозволеного.
Я мовчки кивнула й знову взялася до відра.
Після обідньої метушні до мене підійшла Тетяна. У її погляді ще жевріла та пряма, жива чесність, яку в цьому місці, здається, намагалися витравити з кожного. Вона несла кілька тарілок і зупинилася біля мене так, ніби випадково затрималася на мить.
— Не сперечайтеся з ними, — прошепотіла вона. — Залишитеся без зміни.
— А ви чого вже позбулися? — спитала я.
Тетяна криво всміхнулася, але радості в тій усмішці не було.
— Нормального графіка. Частини грошей. І спокою.
— Через що?
— Через відомості. Якось я не захотіла ставити підпис за обід, якого нам ніхто не давав. Оксана сказала, що я надто багато собі дозволяю. А потім Дмитро Андрійович пояснив: мережа велика, витрати непрості, а я — лише маленька людина.
— І ви йому повірили?
— Ні. Але мені потрібна робота.
Я викрутила ганчірку й відсунула відро ближче до стіни.
— У вас є щось, окрім слів?
Тетяна відразу насторожилася.
— А вам це навіщо?
— Хочу зрозуміти, де правда.
Вона довго вдивлялася в моє обличчя, ніби зважувала, чи можна ризикувати. Потім витягла з кишені складений учетверо аркуш.
— Не знаю, чому не викинула. Мабуть, щоб самій не почати думати, ніби я все вигадала.
На папері була копія відомості. Унизу — підписи працівників. Навпроти прізвища Тетяни стояв чужий розчерк.
— Це не ваш підпис? — уточнила я.
— Ні. Того дня я відмовилася.
— Хто поставив його замість вас?
— Не знаю. Але аркуш потім забрала Оксана.
— Можу залишити копію собі?
— Тільки не кажіть, що вона від мене.
— Не скажу.
Тетяна стиснула губи.
— Приберіть чашку. Це не для вас, — кинула адміністраторка й двома пальцями відсунула від мене склянку з чаєм.
Я стояла біля службового столу в вицвілому фартусі. Поряд лежала моя сумка, на краю дзенькнула зв’язка ключів, а підлога в коридорі ще блищала після миття. Я прийшла сюди не за чаєм і не за шматком хліба. Мені треба було з’ясувати, чому в моїх ресторанах люди раптом почали жити за правилами, про які ніхто не наважувався говорити вголос.
— Кухарка сказала, що після прибирання можна поїсти разом з усіма, — рівно відповіла я. — Зміна довга.
Адміністраторка навіть очей як слід не підняла від телефона.
— Кухарка тут нічого не вирішує. Їжа — для нормального персоналу. Тимчасові прибиральниці прийшли, помили й пішли.
У її тоні не було ні втоми, ні сумніву. Лише звичка безкарно розпоряджатися чужою гідністю. Вона не знала, що цей зал, кухня за стіною і вся ресторанна мережа належать мені. Мене звали Марія Павлівна, і за п’ятдесят вісім років я навчилася безпомилково відрізняти звичайну грубість від самовпевненої вседозволеності.
Чому я вирішила прийти сама
У моїй мережі було чотири ресторани. Колись усе почалося з маленької кав’ярні: я власноруч приймала продукти, чистила овочі й перераховувала виручку до останньої купюри. Згодом справа розрослася, і я поступово відійшла від щоденного керування. Останні три роки цим займався мій племінник Дмитро. Саме від нього до мене регулярно надходили бездоганно оформлені звіти.