Нічого катастрофічного в цьому не було. Останні три роки вона якось витримувала ці платежі — отже, витримає й надалі.
Мама принесла з кухні тарілку з нарізаним сиром, поставила поруч і не стала нічого розпитувати. І раптом Оксана зловила себе на дивному відчутті: вона вже давно не перебувала в такій тиші. Не в порожній і важкій, а в спокійній. У тиші, де не чекаєш, що ось-ось грюкнуть двері або хтось кине їдке слово.
У четвер Андрій надіслав повідомлення: «Мама погодилася з’їхати. Давай зустрінемося й поговоримо».
Оксана прочитала його двічі. Їй не сподобалося саме слово «погодилася». Ніби Наталія Іванівна великодушно робить послугу, а не виправляє безлад, який сама ж і влаштувала. Та це вже були нюанси.
Вона набрала відповідь: «Добре. Завтра ввечері. Кафе на вулиці Шевченка, о сьомій».
Не вдома. Не в її квартирі. Нейтральне місце — зараз це мало значення.
Кафе виявилося звичайним: столики біля вікон, тиха музика, запах кави й теплої випічки. Андрій прийшов раніше. Коли Оксана зайшла, він уже сидів за столиком. Виглядав виснаженим: під очима темні кола, куртка пом’ята, плечі опущені.
— Привіт, — озвався він.
— Привіт.
Вона сіла навпроти й зробила замовлення дівчині-офіціантці, яка підійшла майже одразу. Андрій мовчав і крутив у пальцях паперову серветку, м’яв її, ніби не знав, куди подіти руки.
— Вона поїде цими вихідними, — нарешті сказав він. — Я допоможу з речами.
— Добре.
— Оксано… — Андрій підвів очі. — Ти повернешся?
Вона дивилася на нього уважно. На чоловіка, з яким прожила чотири роки. Він не був поганим. У цілому — ні. Просто надто зручним. Зручним для всіх, крім неї.
— Я ще думаю, — відповіла вона чесно.
— Це не «так».
— Але й не «ні».
Він повільно кивнув. Прийняв її відповідь без суперечок. І це було новим. Раніше Андрій уже почав би переконувати, тиснути на жалість або просто зателефонував би матері по пораду, не виходячи з-за столика.
Їм принесли каву. За вікном тягнувся вечірній потік машин, за сусіднім столиком хтось голосно сміявся.
— Я не розумів, що тобі настільки важко, — тихо промовив Андрій.
— Розумів, — Оксана сказала це без злості. — Просто тобі було зручніше не помічати.
Він не заперечив. І це теж було незвично.
Оксана відпила кави й перевела погляд на вулицю. У голові вже крутилася інша думка — не тривожна, радше практична. Треба перевірити, чи не лишилося в квартирі чогось такого, про що вона не знає. У розмові з Наталією Іванівною її зачепила одна фраза: мовляв, «по-людськи це все одно його квартира». Занадто впевнено це прозвучало. Не як випадкова образа.
Занадто.
У п’ятницю ввечері Оксана під’їхала до будинку. Не для того, щоб заходити, — просто подивитися. Вона припаркувалася навпроти й просиділа в машині хвилин десять. У вікнах горіло світло. За фіранкою рухалася тінь — Наталія Іванівна ходила кімнатою.
Оксана дістала телефон і набрала знайомого юриста. Дмитро колись навчався з нею в університеті, і час від часу вони зідзвонювалися у робочих питаннях.
— Дмитре, маю запитання. Якщо квартира оформлена на одного власника, іпотека теж на ньому, перший внесок сплачений ним же — чи може хтось інший претендувати на частку?
На тому кінці дроту на секунду запала пауза.
— У шлюбі куплена?
— У шлюбі. Але чоловік не платив. Узагалі.
— Підтвердження є? Квитанції, банківські виписки?
— Є квитанції за три роки. Усе на моє ім’я.
— Тоді під час поділу майна можна доволі переконливо довести, що квартира придбана за особисті кошти. Особливо якщо він і перший внесок не робив. Ти до чого ведеш?
— Поки ні до чого, — відповіла Оксана. — Просто хочу розуміти ситуацію.
— Зрозуміло, — у його голосі почулася усмішка. — Ти все правильно оцінюєш. Документи бережи.
— Вони в мене.
Суботній ранок почався з повідомлення від Андрія: «Приїжджай на дванадцяту. Мама збирає речі».
Оксана приїхала о пів на першу. Двері відчинив Андрій. На вигляд він був таким, ніби не стулив очей усю ніч. Із кімнати долинав гуркіт — там явно пересували щось важке.
У передпокої вже стояли велика картата сумка й ще дві менші. Оксана мовчки глянула на них.
— Вона зібрала найголовніше, — неголосно пояснив Андрій. — Решту забере пізніше.
— Коли саме пізніше?
— Оксано…
— Я просто питаю.
З кімнати вийшла Наталія Іванівна з черговою сумкою — темно-синьою, роздутою так, ніби блискавка ледве трималася. Побачивши Оксану, вона зупинилася.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одна на одну. Потім свекруха фиркнула й відвернулася.
— Прийшла, значить.
— Прийшла, — спокійно підтвердила Оксана.
— Радій. Домоглася свого.
Оксана не відповіла. Вона пройшла на кухню й увімкнула чайник. З коридору було чути, як Андрій щось тихо каже матері, а та відповідає уривчасто й роздратовано.
Кухня мала такий вигляд, ніби її не прибирали щонайменше тиждень. На підвіконні засохли круглі сліди від склянок, стіл був усипаний крихтами, на плиті темніли плями незрозумілого походження. Оксана дивилася на все це й думала, що ввечері візьме ганчірку та просто наведе лад. Без люті, без образи. Просто зробить, бо це її дім.
Із передпокою долинув голос Наталії Іванівни — тепер уже значно голосніший:
— Я, між іншим, стільки років життя на цю дитину поклала! А вона тут із себе господиню корчить!
— Мамо, тихіше, — попросив Андрій.
— Не буду тихіше! Нехай чує! Документи в неї! — інтонація стала глузливою. — І що з того, що документи? Я мати!
Оксана вийшла з кухні й стала в отворі коридору.
— Наталіє Іванівно, документи якраз дуже багато означають, — сказала вона рівним голосом. — Це означає, що рішення тут ухвалюю я. Не ви.
Свекруха різко обернулася до неї.
— Ти…
— Вісім місяців я мовчала, — продовжила Оксана, не відводячи погляду.