— Так, іще торік усе довели до ладу, — охоче відповів Микола. — Хіба що третій поверх лишився недороблений, але там не горить. Покличу приятеля — і за кілька днів упораємося. Ходімо, покажу вітальню, ми її просто шикарно зробили.
Оксана вже майже не слухала. Усередині все закипало.
«Ну все, Дмитре… Тепер тобі кінець», — стискаючи щелепи, подумала вона й поспіхом рушила назад до міста. — Цілий рік ти мною користувався. Такого я тобі ніколи не пробачу.
Повернувшись додому, Оксана без зайвих вагань витягла з шафи дві валізи й почала кидати туди речі чоловіка. Сорочки, штани, взуття, дрібниці з полиць — усе летіло всередину без жодної акуратності. Потім вона відкрила застосунок у телефоні й перевірила, де зараз перебуває Дмитро. Позначка на мапі показувала знайомий київський ресторан.
Сумнівів не залишилося.
Оксана викликала таксі, завантажила валізи в багажник і поїхала туди. Коли вона підійшла до вікна закладу, то одразу побачила чоловіка й свекруху. Вони сиділи за столиком, усміхалися, щось жваво обговорювали й, схоже, святкували успішну оборудку.
Перехопивши ручки валіз, Оксана зайшла всередину. Офіціанти намагалися її зупинити, хтось розгублено вигукував їй услід, але вона ні на кого не зважала. Протягнувши обидві валізи просто між столиками, вона з гуркотом поставила їх біля Дмитра.
— Оксано? Ти? Що відбувається? — чоловік зблід і витріщився на дружину.
Вона мовчки розстебнула сумку, дістала копії документів на купівлю квартири й жбурнула їх просто на стіл. Папери впали в тарілку з супом. Вишукана страва з морепродуктами розхлюпалася навсібіч: жирні бризки розповзлися по білосніжній блузці Олени Ігорівни, а велика креветка приземлилася просто на штани Дмитра.
— Ви взагалі з глузду з’їхали? Остаточно розум втратили? — хотіла сказати Оксана, але лють підказала їй значно гостріші слова.
І вона не стала стримуватися. Її голос пролунав на весь ресторан — різкий, гнівний, безжальний. Люди за сусідніми столиками завмерли з виделками в руках і з неприхованою цікавістю спостерігали за скандалом.
— Нікчема, нахлібник, зрадник! — кинула вона Дмитрові в обличчя. — Ти рік жив за мій рахунок! Розповідав, що в тебе проблеми з грошима, а сам тим часом купував матері квартиру!
Потім Оксана різко повернулася до свекрухи.
— А ви, Олено Ігорівно? Ви звичайна п’явка! Я давала гроші, коли можна було просто взяти кредит. Дуже сумніваюся, що ваш син за рік сам заробив би чотири мільйони гривень.
Вона обвела поглядом залу й, ніби звертаючись уже до всіх присутніх, продовжила:
— Пральну машину їй купила я. Зимову гуму для мого чоловіка — теж я. Відпустку оплачувала я. Телефон, комп’ютер, одяг цьому безпорадному чоловікові — усе купувала я.
Оксана з огидою глянула на Дмитра.
— А він увесь цей час брехав, що на роботі все погано, що грошей бракує, що він ледве тримається. Випрошував у мене кошти, а сам нишком відкладав. Та це ж не чоловік, а справжній щур.
Дмитро смикнувся, ніби хотів щось пояснити. Олена Ігорівна теж розтулила рота, але Оксана різко підняла руку.
— Мовчати! Я ще не закінчила! — гримнула вона так, що за найближчим столиком хтось здригнувся.
Вона нахилилася до чоловіка й вимовила вже тихіше, але від того ще страшніше:
— Дмитре, ми розлучаємося. Я знайду найкращого адвоката в місті й заберу в тебе все, що ти з мене витягнув. Твої речі — у цих двох валізах.
Вона штовхнула ногою одну з валіз, і та глухо вдарилася об ніжку стола.
— І ще одне. Спробуєш мені телефонувати або підійдеш ближче ніж на метр — я тобі таке влаштую, що запам’ятаєш на все життя. Мені байдуже, що ти чоловік і фізично сильніший. Із жінками так не поводяться. Ніколи. Жоден чоловік у світі не має на це права. А ти — тим більше.
Оксана глибоко видихнула, узяла зі столу тарілку із залишками супу й вилила її просто Дмитрові на сорочку.
— Вечерю завершено.
Високо піднявши голову, вона розвернулася й вийшла з ресторану. Усередині після її відходу зависла така тиша, ніби хтось вимкнув звук.
Невдовзі Оксана й Дмитро офіційно розлучилися. Адвокат, якого вона найняла, виявився настільки досвідченим, що батькові Дмитра довелося продати автомобіль, аби закрити всі виплати.
Сам Дмитро перебрався до батьків. Тепер він активно шукає нову жінку — слухняну, заможну й готову утримувати не лише його, а й частину його родини. Бо іпотека, як відомо, швидко не зникає. Щоправда, поки що охочих не знайшлося.
Минуло пів року. Оксана познайомилася з успішним, самодостатнім чоловіком, який умів піклуватися так, як вона раніше навіть не мріяла. Згодом у неї народилася донька. Кажуть, тепер Оксана живе в щасливому шлюбі.
Коли одна з подруг нещодавно запитала її про Дмитра, Оксана лише всміхнулася й відповіла:
— Кожна людина з’являється в нашому житті не просто так. Одні приносять радість, інші загартовують характер.
А після короткої паузи додала:
— Терпіння, звісно, річ хороша. Але життя надто коротке, щоб довго миритися з тим, що робить тебе нещасною.
