Оксана завмерла перед дверима власної квартири, міцно стискаючи в пальцях ключ, який уперто не хотів провертатися в замку. Щойно вона повернулася з Одеси, де цілий тиждень була у відрядженні, і найбільше мріяла про гарячий душ, тишу та м’яке ліжко. Та двері залишалися замкненими.
Вона спробувала ще раз. Ключ заходив у свердловину без зусиль, але далі нічого не відбувалося: механізм не клацав, не піддавався, ніби всередині встановили зовсім інший замок.
— Що за дурниця? — тихо пробурмотіла Оксана й дістала телефон.
Дмитро слухавку не брав. Вона набрала його тричі, і щоразу у відповідь чула лише довгі гудки. Тоді швидко написала: «Я під дверима. Замок не відчиняється. Ти вдома?»
Відповідь прийшла майже одразу. Але повідомлення було не від Дмитра.
«Добрий вечір, Оксаночко! Це Наталія Павлівна. Дмитро зараз зайнятий, він у мене. Замки у квартирі я замінила, поки тебе не було. Старі ключі вже не підходять. Якщо хочеш забрати свої речі, зателефонуй заздалегідь, домовимося про час».
Оксана прочитала ці рядки раз. Потім удруге. А тоді ще раз, ніби від повторного читання зміст міг змінитися. Літери перед очима пливли, але сенс залишався жорстким і незмінним. Свекруха поміняла замки в її квартирі. У тій самій квартирі, за яку Оксана сплачувала половину іпотеки. Там стояв її диван, її книжкова шафа, у холодильнику лежали куплені нею продукти.
Вона повільно опустилася на сходинку в під’їзді й навіть не відчула, який холодний бетон. У голові билася одна-єдина думка: це непорозуміння. Якась безглузда помилка. Дмитро зараз передзвонить і все пояснить.
Телефон задзвонив за п’ять хвилин.
— Оксано, привіт, — голос чоловіка звучав сухо й відсторонено, наче він говорив не з дружиною, а з колегою по роботі. — Ти вже прилетіла?
— Я стою біля наших дверей, Дмитре. Твоя мати написала, що змінила замки. Це жарт?
— Ні, — після короткої паузи відповів він. — Послухай, ми з мамою багато про це думали, поки тебе не було. І вирішили, що так буде правильно. Для всіх.
— Що означає «так»? — Оксана відчула, як у неї тремтить голос, але з останніх сил змусила себе говорити рівно. — І що саме ти називаєш «правильно»?
— Ця квартира дісталася мені від бабусі, Оксано. Це спадок. Мама вважає, що житло має залишитися в родині. А ти… ну, ти ж сама розумієш. Ми навіть дітей не плануємо. То який у всьому цьому сенс?
— У чому саме сенс? — перепитала вона, хоча відповідь уже почала проступати перед нею холодною плямою, у яку не хотілося вірити.
— У нашому шлюбі, — Дмитро зітхнув так, ніби нарешті скинув із себе важкий тягар. — Мама давно казала, що ти мені не підходиш. Надто самостійна, надто зациклена на кар’єрі. У тебе навіть борщ нормально виходить через раз. Я три роки терпів, Оксано. Досить.
Оксана дивилася на екран. Заставкою там досі стояла фотографія Дмитра, де він усміхався їй у камеру. Вони зробили той знімок торік у Карпатах. Тоді він здавався таким щасливим.
— Дмитре, — її голос раптом став тихим і рівним, мов крига на зимовому озері. — Я вклала в цю квартиру півтора мільйона гривень. У мене збережені всі чеки, усі банківські виписки. Ти не можеш просто виставити мене за двері.
— Мама вже все продумала, — відповів він, і в цю мить Оксана почула на задньому плані голос свекрухи. За кілька секунд Дмитро передав їй телефон.
— Оксаночко, дитинко, — у слухавці солодкаво озвалася Наталія Павлівна.