— Не роби з цього вистави. Твої речі я склала охайно, по коробках, і винесла до підвалу. Нічого не зникло, можеш не хвилюватися. А щодо грошей… що ж, повернемо тобі з часом. Не все одразу, частинами. Коли Дмитрик стане на ноги.
— На які ще ноги? — Оксана відчула, як у грудях здіймається холодна, гостра лють. — Він працює у вашій фірмі й отримує зарплату. Куди йому ще вставати?
— Не смій говорити зі мною таким тоном, — солодкість із голосу свекрухи зникла миттєво, лишився самий метал. — Три роки ти мешкала у квартирі моєї покійної матері. Гадаєш, це нічого не коштує? Вважай, що платила за оренду. Ми квити.
Зв’язок обірвався.
Оксана ще хвилин десять сиділа на сходах, не рухаючись. Повз неї проходили сусіди, віталися, здивовано озиралися на валізу й на її застигле обличчя. Вона не відповідала. Вона думала.
Три роки тому, виходячи заміж за Дмитра, вона була певна, що поруч із нею спокійний, надійний чоловік. Він не засипав її квітами, не влаштовував божевільних сюрпризів, не говорив палких промов. Зате здавався чесним. Ґрунтовним. Людиною, на яку можна спертися. Єдиною тінню в цій картині була його мати — владна, холодна жінка, яка дивилася на сина так, ніби він був її особистою власністю.
Наталія Павлівна могла з’явитися в їхньому домі без дзвінка й попередження. Пересунути крісло, бо «так зручніше». Зазирнути в каструлі й зневажливо зітхнути. Пояснити Оксані, як треба прасувати сорочки, мити підлогу, розкладати рушники. Оксана ковтала образи. Усміхалася. Переконувала себе, що мине час — і свекруха звикне, прийме її, перестане бачити в ній чужу.
Та Наталія Павлівна нікого приймати не збиралася. Вона просто чекала. Терпляче, день за днем, плела свою невидиму павутину, крапля за краплею вливаючи Дмитрові у вуха отруту. І ось тепер, коли Оксана поїхала у відрядження, ця павучиха нарешті вдарила.
Оксана підвелася. Струснула з пальта пил зі сходів. Дістала телефон і набрала номер подруги.
— Олено, привіт. Можна я сьогодні в тебе переночую? Усе поясню, коли приїду.
Наступні три дні минули для неї як у штабі перед вирішальним боєм. Вона знайшла юриста, зібрала всі папери, що стосувалися квартири, витягла банківські виписки за три роки, розклала чеки по датах. Дуже швидко з’ясувалося: за законом свекруха не мала права міняти замки без згоди всіх співвласників. А Оксана, згідно зі свідоцтвом про шлюб і договором іпотеки, також була власницею.
Юрист виявився кмітливим чоловіком із втомленими очима людини, яку вже мало чим можна здивувати.
— Типова історія, — хмикнув він, переглядаючи документи. — Матуся рятує синочка від «не тієї» дружини. Бачив таке не раз. Але цього разу вона перегнула. Замінити замки без вашого дозволу — це, по суті, позбавити вас доступу до вашого ж майна. Можна подавати заяву до поліції про самоуправство.
— А сама квартира? — тихо запитала Оксана.
— Оформлена під час шлюбу. І не має вирішального значення, що частина історії пов’язана зі спадщиною чоловіка. Ви вкладали кошти в іпотеку, у ремонт, у поліпшення житла. Чеки маєте?
— Усі. До одного.
— Тоді при розлученні ви можете вимагати компенсацію. І сума буде зовсім не символічна.
Оксана мовчки кивнула. Розлучення. Ще кілька днів тому це слово різало слух і лякало. Тепер воно звучало інакше — майже як слово «воля».
На четвертий день вона сама зателефонувала Дмитрові.
— Нам треба зустрітися. Поговорити.
Він погодився неохоче, і Оксана одразу зрозуміла: без підказки матері тут не обійшлося. Наталія Павлівна, певно, хотіла особисто контролювати, як саме їй «повертатимуть гроші». Вони домовилися побачитися в кафе неподалік від тієї самої квартири.