— Чого ти від мене добиваєшся? — нарешті видавив із себе Дмитро.
— Розлучення, — рівно відповіла Оксана. — І повернення моїх грошей. Півтора мільйона гривень. Можете продати машину, яку, між іншим, я тобі допомагала обирати. Або позичити в мами. Мені байдуже. Даю місяць, щоб зібрати суму. Далі подаю до суду.
Вона підвелася, так і не торкнувшись чашки з чаєм, що вже встиг охолонути.
— І ще одне, — кинула Оксана, зупинившись біля виходу й озирнувшись. — Мої речі з підвалу. Завтра о десятій ранку я приїду з вантажниками. Якщо хоч одна книжка буде зіпсована — до позову додам ще й моральну шкоду.
Після цих слів вона вийшла з кафе, навіть не глянувши назад.
За місяць розлучення було офіційно оформлене. Дмитро, підштовхуваний матір’ю, спершу намагався торгуватися, потім перейшов до погроз, а згодом навіть пробував тиснути на жалість і плакав. Та Оксана вже не відступала. Вона домоглася свого: отримала не півтора мільйона, а мільйон двісті тисяч. Для мирової угоди це був дуже непоганий результат.
Саме ці гроші стали першим внеском за студію в новобудові. Невелику, але залиту світлом квартиру з великим вікном і краєвидом на парк. Без свекрухи за стіною, без чоловіка, який у всьому слухає маму, без нав’язаних правил і чужого порядку.
У день переїзду Оксана саме розставляла книжки на нових полицях, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка — літня жінка з м’яким, добрим поглядом.
— Добрий день! Я Світлана Михайлівна, живу поруч. Ось, принесла вам пиріг. Із новосіллям!
Оксана усміхнулася й обережно взяла таріль із запашною випічкою.
— Дуже вам дякую. Заходьте, будь ласка. Я якраз чайник поставила.
Вони сіли пити чай і розговорилися так легко, ніби були знайомі не перші пів години, а багато років. Світлана Михайлівна виявилася колишньою вчителькою — жвавою, дотепною й напрочуд приємною у спілкуванні. Вона розповідала про будинок, про сусідів, про те, що щочетверга в парку грає духовий оркестр.
— Ви самі переїхали? — обережно поцікавилася вона.
— Сама, — кивнула Оксана. — Нещодавно розлучилася.
— Співчуваю, — зітхнула сусідка. — Чи, може, варто привітати?
Оксана на мить замислилася, а тоді ледь усміхнулася.
— Мабуть, краще привітати. Це було правильне рішення.
Увечері, коли Світлана Михайлівна пішла, а коробки нарешті спорожніли, Оксана опустилася на свій диван — той самий, куплений із першої зарплати, який Наталія Павлівна колись хотіла викинути, бо він, бачте, «немодний». Вона дивилася крізь темне вікно на міські вогні й думала, як дивно іноді все складається.
Три роки вона намагалася влитися в чужу родину. Три роки мовчала, поступалася, переконувала себе, що все ще можна виправити. А потім вистачило одного тижня, щоб усе розсипалося. Чи, навпаки, щоб вона нарешті звільнилася?
У пам’яті сплив голос свекрухи: «Ти залишишся сама. Кому ти така потрібна?»
Оксана посміхнулася. Вона була потрібна самій собі. І цього виявилося цілком достатньо.
Телефон коротко пискнув. Повідомлення від колишнього чоловіка: «Оксано, мама захворіла. Через стрес. Це все через тебе. Сподіваюся, тобі соромно».
Вона прочитала, байдуже знизала плечима й заблокувала його номер. Потім так само заблокувала номер Наталії Павлівни. Після цього налила собі келих вина й увімкнула улюблений фільм.
За вікном пішов дощ. Краплі били по склу рівно й дзвінко, наче оплески. Оксана підняла келих, дивлячись на власне відображення в темряві.
— За нове життя, — промовила вона вголос. — І за те, що більше нікому не дозволю ритися в моїх речах.
Вона зробила ковток. Вино було водночас терпким і солодким. Як свобода.