Оксана з’явилася раніше за всіх. Обрала столик біля вікна, замовила чай і, майже не торкаючись чашки, дивилася на двері. Дмитро прийшов із запізненням хвилин на п’ятнадцять. А за його спиною, як і слід було чекати, виринула Наталія Павлівна. Вона мала такий вигляд, ніби йшла не до кафе, а на вирішальний бій: рівна постава, стиснуті губи, погляд зверхній і холодний.
— Добре, що ти нарешті все усвідомила, Оксаночко, — заговорила вона ще до того, як устигла сісти. — Дмитро вже подав заяву на розлучення. Від тебе потрібно лише підписати згоду. Ми підготували документи: там зазначено, що ти не маєш жодних претензій на квартиру. Поставиш підпис — і розійдемося спокійно, без скандалів.
Оксана перевела погляд на чоловіка. Той втупився в меню так старанно, ніби саме там шукав порятунок, і вперто не підводив очей.
— Дмитре, — тихо звернулася вона. — Ти сам хоч щось скажеш? Чи твоя мама й далі говоритиме замість тебе — до самої старості?
Він скривився, проте не вимовив ані слова.
— Не зухваль, — різко кинула Наталія Павлівна. — Мій син заслуговує на кращу жінку. На ту, яка дбатиме про нього, а не вештатиметься відрядженнями. У нормальної дружини мають бути діти, борщ на плиті й лад у домі. А ти хто? Кар’єристка без роду й коріння.
Оксана ледь усміхнулася.
— Без роду? З моїм родом усе гаразд, Наталіє Павлівно. У мене є освіта, робота і повага до себе. А от у вашого сина, схоже, немає нічого власного. Навіть думки.
— Та як ти смієш! — свекруха рвучко підвелася з-за столу.
— Сядьте, — сказала Оксана рівно. Її голос залишався спокійним, але в ньому прозвучала така твердість, що сперечатися не хотілося. — Я ще не договорила.
Наталія Павлівна завмерла на піврусі, явно не чекаючи від неї такого тону.
— Жодних відмов я підписувати не буду, — продовжила Оксана й витягла з сумки теку з паперами. — Ось банківські виписки. За три роки я переказала на погашення іпотеки один мільйон чотириста тисяч гривень. Ось квитанції за ремонт — ще триста тисяч. А це висновок юриста: заміна замків без моєї згоди є самоуправством.
Вона розклала документи на столі широким віялом, наче карти перед вирішальною партією.
— Якщо протягом доби мені не повернуть доступ до квартири, я подаю заяву до поліції. Якщо під час розлучення мені не компенсують вкладені кошти, звертаюся до суду. І, повірте, я виграю.
Дмитро зблід. Нарешті він підняв на неї очі, і в його погляді майнула тінь справжнього страху.
— Оксано, зачекай, — пробурмотів він. — Може, якось домовимося? Мама погарячкувала, ми теж… усе зайшло надто далеко…
— Ні, Дмитре, — перебила вона. — Домовлятися треба було три роки тому. Коли твоя мати вперше переставила мої речі. Коли викинула мої квіти, бо від них, бачте, пилюка. Коли рилася в моїх шухлядах і читала мої листи. Ти мовчав. Їв її борщ і кивав головою. Тепер уже пізно.
Обличчя Наталії Павлівни налилося темним рум’янцем.
— Ти нічого не доведеш, — прошипіла вона. — Ця квартира дісталася Дмитрові від моєї матері. Він єдиний спадкоємець.
— Спадщина — це чудово, — спокійно кивнула Оксана. — Але закон говорить і про інше: поліпшення, зроблені в шлюбі, підлягають поділу. А я вклалася в цю квартиру дуже серйозно. У мене є свідки, чеки, фотографії. Хочете судитися — будемо судитися.
За столом запала важка тиша. Офіціантка, яка вже підійшла прийняти замовлення, глянула на їхні обличчя й обережно відступила назад. Першим мовчанку порушив Дмитро.