Етап 1. Половина омріяного
— Не можете? — перепитала свекруха, примружившись. — Чи просто не хочете?
Оксана витримала її погляд і відповіла рівно:
— Ми не збираємося віддавати гроші, які відкладали на перший внесок за житло, на справу, де навіть нормальних розрахунків немає.
За столом одразу стало так тихо, ніби хтось вимкнув звук. Навіть Софія в сусідній кімнаті перестала шарудіти олівцями.
Наталія презирливо пирхнула:
— Тобто ваша квартира для вас важливіша за моє життя?
— Для нас найважливіше — життя нашої доньки, — спокійно сказала Оксана. — І те, щоб наша сім’я мала хоч якусь опору під ногами.
Світлана Миколаївна повільно відсунула від себе чашку.
— Сім’я, значить… Чудово. Тоді говорімо відверто. Ви шість років живете в моїй квартирі майже задарма. Якби орендували чуже житло, уже давно віддали б комусь цілий мільйон. Я вам допомогла. Тепер настав час допомогти Наталії.
Дмитро нарешті відклав ложку.
— Мамо, ми весь цей час оплачували комунальні послуги. Кухню там ремонтували, вікна міняли, сантехніку…
— Для себе й робили! — різко перебила свекруха. — Не треба мені тут кожен шуруп у рахунок ставити.
Оксана відчула, як усередині все ніби вкривається льодом. Слова Світлани Миколаївни різали боляче, зате були чесними у своїй жорстокості. Вони остаточно знімали з очей залишки наївності.
— Світлано Миколаївно, я правильно розумію? Ви ставите нас перед вибором: або ми віддаємо Наталії шістсот тисяч, або звільняємо квартиру?
— Саме так, — без вагань підтвердила свекруха. — Якщо не хочете поводитися як родина, до кінця місяця з’їжджайте.
Дмитро рвучко підвівся.
— Мамо, ти усвідомлюєш, що в нас дитина?
— От саме заради дитини й треба вміти бути вдячними, — холодно відповіла вона. — Інші на вашому місці землю б цілували.
Оксана теж піднялася.
— Софійко, збирай олівці. Ми їдемо додому.
Наталія криво всміхнулася:
— Додому? Поки що — додому.
Оксана обернулася до неї й тихо сказала:
— Запам’ятай свої слова. Колись сама почуєш, як вони звучали.
Етап 2. Дорога мовчання
До міста вони їхали без жодної розмови.
Софія заснула майже одразу, міцно притискаючи до себе паперову ляльку. Дмитро так стискав кермо, що пальці побіліли. Оксана дивилася на вогні вздовж траси й думала про дивну річ: шість років вона називала ту квартиру домом, хоча десь глибоко завжди розуміла — справжнім домом вона стане лише тоді, коли ключі належатимуть їм, а не чужій волі.
— Пробач, — нарешті промовив Дмитро.
Оксана не відразу повернула голову.
— За що саме?
Він гірко всміхнувся.
— За те, що розповів про наші заощадження. За те, що думав: мама просто радіє, що ми відкладаємо. За те, що раніше нічого не зрозумів.
— Ти хотів довіряти матері.
— А вона просто порахувала наші гроші.
— Так.
Дмитро завернув у двір. Їхні вікна на четвертому поверсі світилися м’яким жовтим світлом. Саме там Софія зробила свої перші кроки. Там Оксана клеїла шпалери на кухні, стоячи на старому хиткому табуреті. Там Дмитро вночі збирав дитяче ліжечко й лаявся пошепки, щоб не розбудити новонароджену доньку.
І раптом виявилося, що все це було тимчасовим.
Удома Оксана поклала Софію спати, а потім дістала ноутбук.
— Що ти робиш? — запитав Дмитро.
— Дивлюся квартири.
— Просто зараз?
— Саме зараз. Нам дали час тільки до кінця місяця.
Він сів поруч.
— У нас мільйон двісті сорок тисяч. Якщо резерв не чіпати, на перший внесок вистачить.
— Отже, резерв не чіпаємо. Дивимося тільки те, що реально зможемо витягнути.
Дмитро накрив її долоню своєю.
— Оксано, я не віддам Наталії ці гроші.
Вона уважно подивилася на нього.
— Навіть якщо мама почне тиснути?
— Навіть якщо в її очах я стану поганим сином.
І тільки тоді Оксана вперше за весь день змогла по-справжньому видихнути.
Етап 3. Квартира, яку їм довелося шукати
Наступні дні перетворилися на суцільний забіг. Робота, дитячий садок, перегляди квартир, дзвінки рієлторам, підрахунки іпотеки. Оксана складала таблиці, порівнювала ціни, виписувала райони й щомісячні платежі. Дмитро після зміни їхав дивитися варіанти, повертався втомлений, але впертий.
Світлана Миколаївна телефонувала щовечора.
Спершу говорила лагідно, майже вмовляла:
— Дмитрику, ну подумай ще раз. Наталія ж тобі не чужа людина.
Потім у голосі з’явилася образа:
— Я від тебе такої черствості не чекала.
А згодом вона вже не добирала слів:
— Це Оксана тебе проти нас налаштувала. Раніше ти таким не був.