Дмитро вислуховував матір мовчки, червонів, так стискав телефон, що біліли пальці, але щоразу повторював одне й те саме:
— Мамо, грошей ми не дамо. І з квартири виїдемо.
На п’ятий день Світлана Миколаївна написала вже Оксані:
«Ти свого домоглася. Відірвала сина від матері. Сподіваюся, тобі не буде соромно дивитися доньці в очі».
Оксана прочитала це повідомлення, сидячи за кухонним столом. Софія саме ліпила з пластиліну маленький будиночок із червоним дахом.
— Мамо, а коли в нас буде свій дім? — раптом запитала вона.
Оксана завмерла, ніби її торкнулися до живого.
— Скоро, Софійко.
Дівчинка підняла на неї очі:
— Такий, щоб бабуся не могла нас вигнати?
Дмитро, який стояв біля плити, різко відвернувся.
Оксана присіла поруч із донькою й обережно торкнулася її плеча.
— Так. Саме такий. Звідки нас уже ніхто не попросить піти.
Того самого вечора вони натрапили на підходящий варіант. Невелика двокімнатна квартира в старому будинку на іншому кінці району. Ремонт там був далекий від ідеального: старі шпалери, потерта підлога, кухня без жодного блиску. Зате поруч були школа, парк і зупинка транспорту. Ціна впиралася майже в саму межу їхніх можливостей, але все ж залишалася реальною.
Дмитро довго розглядав світлини на екрані, потім тихо сказав:
— Ось вона.
Оксана лише кивнула.
— Завтра поїдемо дивитися.
Етап 4. Угода замість приниження
Квартира виявилася світлою. Стара кухня, паркет, що поскрипував під ногами, вікна у двір, де височіли розлогі тополі. Софія одразу обрала собі кімнату біля балкона.
— Тут стоятиме моє ліжко, а там буде стіл, — упевнено оголосила вона. — І ніхто не скаже нам з’їжджати?
Рієлторка ніяково всміхнулася. Оксана відчула, як серце боляче стиснулося.
— Ніхто, — відповів Дмитро. — Якщо банк погодить нам кредит.
Банк дав згоду за три дні.
Світлана Миколаївна дізналася про це не від них. Наталія побачила оголошення в телефоні Дмитра, коли він приїхав забрати з дачі дитячу куртку, і відразу переказала все матері.
Увечері свекруха зателефонувала вже не скривдженим, а злим голосом:
— То на квартиру гроші знайшлися, а сестрі допомогти — ні?
Дмитро увімкнув гучний зв’язок. Оксана стояла поруч і все чула.
— Мамо, на житло ми відкладали три роки.
— І що з того? Наталія теж хоче нормально жити!
— Нехай працює і відкладає.
— Як ти можеш так говорити про рідну сестру?
— Так само, як ти сказала нам звільнити квартиру.
У слухавці запала важка тиша.
— Я сказала це, щоб ви нарешті замислилися, — сухо промовила Світлана Миколаївна.
Оксана відповіла тихо, але кожне слово пролунало чітко:
— Ми замислилися. І купуємо власне житло.
Свекруха почула її голос і спалахнула ще дужче:
— Ах, ось воно як! Виходить, моя квартира вам уже не потрібна?
— Ви самі попросили нас її звільнити, — нагадав Дмитро.
— Я ж не думала, що ви сприймете це настільки буквально!
Оксана подивилася на чоловіка. Ось у чому була правда. Світлана Миколаївна зовсім не прагнула, щоб вони виїхали. Вона хотіла, аби вони злякалися, поступилися й зробили так, як їй потрібно.
Та страх уже встиг перетворитися на банківський договір.
Етап 5. Останній місяць
Вони почали пакувати речі.
Спершу склали книжки, сезонний одяг, старі Софійчині іграшки. Потім узялися за посуд, постіль, документи. Оксана акуратно підписувала коробки: «Кухня», «Дитяча», «Документи», «Зима».
З кожною заклеєною коробкою квартира ніби втрачала ще один шматочок їхнього життя.
Світлана Миколаївна приїжджала двічі.
Першого разу — перевірити, чи не забирають вони, на її думку, «зайвого».
— Цю шафу купувала я, — заявила вона, зупинившись у передпокої.
— Забирайте, — рівно відповіла Оксана. — Ми вже замовили іншу.
Свекруха явно не чекала такої спокійної відповіді.
— А штори?
— Їх теж можете залишити собі.
— Я не це мала на увазі!
— А що саме?
Світлана Миколаївна стиснула губи й пішла на кухню. Там зняла з полиці чашку, яку колись подарувала Софії.
— Це моє.
Софія тихенько озвалася:
— Бабусю, ти ж подарувала її мені на день народження.
Свекруха на мить застигла. Їй стало ніяково, але це тривало зовсім недовго.
— Ну… якщо подарувала, то забирай.
Оксана мовчки поклала чашку в коробку з написом «Дитяча».
Удруге Світлана Миколаївна приїхала разом із Наталією. Та окинула поглядом напівпорожню квартиру, де вже стояли коробки й розібрані полиці, і сказала майже буденно:
— А можна я потім тут поживу? Квартира ж усе одно звільниться.
Світлана Миколаївна різко глянула на доньку.
— Побачимо.
І саме в цю хвилину Оксана зрозуміла: Наталія вже подумки вважала це житло своїм. Але у Світлани Миколаївни щодо цієї квартири були власні плани.