Усередині оселилася справжня, густа тиша — не порожня, а жива, спокійна, майже тепла. Кіт, який увесь цей час переховувався під ліжком, обережно висунув морду, потім виліз повністю, сів біля Оксани й подивився на неї так, ніби нарешті збагнув, хто в цій квартирі насправді господар.
Оксана дістала келих, налила трохи вина, опустилася на диван і раптом відчула те, чого не відчувала вже багато років: це її дім. Без чужих тіней у кутках, без сторонніх запахів, без вічного повчального: «У нас так не заведено».
Минув тиждень. Сім днів тиші. Сім вечорів без крику: «Оксано, де мої шкарпетки?» І сім ранків без настороженого свекрушиного шепоту: «Кава тобі шкодить, у твоєму віці…» То був майже рай. Хоча Оксана добре розуміла: буря не зникла, вона лише причаїлася за горизонтом.
І таки не помилилася. У неділю, саме під обід, у двері подзвонили. Довго, наполегливо, з таким тоном, ніби не дзвінок лунав, а тривожний набат. Оксана глянула у вічко й мимоволі всміхнулася. На порозі стояв Андрій — неголений, пом’ятий і з букетом гвоздик. Саме гвоздик. Квітів, які зазвичай несуть не на свято, а кудись у зовсім протилежному настрої.
— Привіт, — промовив він, не підводячи очей. — Можемо поговорити?
— Авжеж, — спокійно відповіла вона. — Тут, на сходовому майданчику.
— Оксано, не треба влаштовувати виставу.
— Андрію, вистава завершилася ще минулої п’ятниці. Артисти розійшлися, клоуни теж.
Він зробив пів кроку вперед, ніби перевіряв, де проходить межа дозволеного.
— Я подумав… Може, ми обидва трохи перегнули.
— Обидва? — Оксана ледь підняла брову. — Я сім років ковтала образи, а ти називаєш це «трохи перегнули»?
Андрій поклав гвоздики на полицю біля дверей так, наче намагався позначити територію.
— Мама хвилюється. Каже, у тебе, можливо, якийсь зрив…
— Ні, Андрію. У мене не зрив. У мене просто закінчилася криза терпіння.
Він кивнув, розгублено мнучи пальці й не знаючи, куди подіти руки.
— То, може… я повернуся?
— Ні.
— Чому?
— Бо твоя валіза й твоя мама вже знову разом. Не заважай їм бути щасливими.
За кілька днів з’явилася Галина Павлівна. Прийшла з пакетом мандаринів і з таким обличчям, ніби її викликали не в гості, а на допит.
— Оксано, я, звісно, усе розумію. Робота, втома, нерви… Але ж ми сім’я.
— Сім’єю, Галино Павлівно, ми були рівно доти, доки ви не вирішили, що моя кухня — це ваш сімейний санаторій.
Свекруха старанно виклала мандарини на стіл, наче цитрусовими можна було замінити вибачення.
— Я ж тільки хотіла, щоб Андрій жив у теплі й турботі. Він у нас не дуже пристосований до життя.
— Нагадайте, будь ласка, скільки йому років? — Оксана дістала з шафки чашки.
— Чоловіки — вони як діти. Їм потрібна жінка, яка…
— …годуватиме, прибиратиме й слухатиме моральні лекції? Дякую, я вже втомилася.
Галина Павлівна театрально закотила очі.
— Ти занадто горда. Так жити не можна, Оксано. Треба бути м’якшою.
— А ви занадто впевнені, що все життя — це ваша кухня. Я туди більше не заходжу.
Того ж вечора подзвонила тітка Людмила, родичка Андрія. У голосі в неї бриніли всесвітня скорбота й докір.
— Оксаночко, люба, як же ти могла так учинити з Андрієм?
— А те, як він поводився зі мною, вас влаштовувало?
— Він чоловік. У чоловіків бувають слабкості.
— У мене теж є слабкість: я не люблю, коли об мене витирають ноги.
Після цієї розмови Оксана ще довго ходила квартирою з кімнати в кімнату, не знаходячи собі місця.