Усередині в неї все клекотіло. З якого дива вона має виправдовуватися за те, що нарешті стала на захист власного дому й власного спокою?
У п’ятницю Андрій прийшов знову. Без букета, без усмішки — просто з’явився на порозі, наче його викликали за повісткою.
— Я все обміркував, — промовив він. — Готовий шукати компроміс.
— Це означає, що ти навідуватимешся лише на свята й без мами?
— Ну… мама теж могла б приходити. Але за домовленістю.
Оксана коротко пирхнула.
— Домовленості з вами — це як обіцянка сісти на дієту в грудні: усі говорять, але ніхто не дотримується.
Він зробив крок ближче.
— Я ж твій чоловік.
— Був.
— Зачекай, ми ще офіційно не розлучені.
— Це легко виправити.
Андрій стис губи.
— Ти справді готова зруйнувати сім’ю тільки через те, що мама кілька разів зайшла без дзвінка?
— Андрію, “кілька разів” — це коли хтось випадково з’їв твоє печиво. А коли людина роками живе у твоїй квартирі, розпоряджається твоєю кухнею і твоїми вихідними — це вже не випадковість. Це окупація.
Коли за ним зачинилися двері, Оксана опустилася на стілець і довго сиділа в тиші. Страх нікуди не зник. Але лякало її вже не майбутнє, а думка про те, скільки років вона прожила, боячись когось образити. І в цьому нескінченному “аби нікому не було боляче” вона майже втратила себе.
Уранці наступного дня рішення визріло остаточно: досить. Крапка.
У залі суду пахло паперами, старим лінолеумом і втомою. Суддя — жінка з розумним, але виснаженим обличчям — поставила перше запитання:
— Оксано Сергіївно, ви наполягаєте на розірванні шлюбу й питанні майна?
— Так. Квартиру я придбала до шлюбу. Усі документи в мене є.
Галина Павлівна одразу пожвавішала.
— Але ж мій син там жив!
— Жив, — спокійно кивнула Оксана. — Та жити й володіти — це різні речі.
Андрій не втримався:
— Ми ж були сім’єю. Ти обіцяла…
— Я обіцяла поважати тебе, а не твою матір. Не плутай, Андрію.
Суддя легенько постукала ручкою по столу.
— Прошу без емоцій.
Та Галина Павлівна, відчувши паузу, знову втрутилася:
— Якщо по-людськи, Оксано, ти ж сама знаєш: ця квартира від твого батька. Продай її, допоможи нам добудувати будинок…
Оксана подивилася на неї рівно. Утомлено, але твердо.
— По-людськи — це не вважати чужий спадок своєю власністю.
Після цих слів у залі стало так тихо, що було чути, як хтось перегортає сторінки справи.
Рішення оголосили швидко: шлюб розірвати, поділу майна не проводити. Квартира залишається за Оксаною. Крапка.
У коридорі вони знову опинилися поруч. Андрій дивився собі під ноги.
— То ось так?
— Так, Андрію. Саме так. — Вона дістала з сумки ключі. — Вони тобі більше не знадобляться.
Галина Павлівна, звісно, не змогла промовчати:
— Оксано, ти ще пошкодуєш!
— Можливо, — усміхнулася вона. — Але точно не у власному домі.
Увечері Оксана знову налила собі келих вина. Кішка, задоволена й спокійна, вмостилася поруч — так вона робила завжди, коли в квартирі нарешті панував лад.
— Ну що, — сказала Оксана їй, — схоже, відтепер житимемо без непроханих гостей.
І в цій фразі раптом не було самотності. У ній звучав початок чогось справжнього. Нового. Тихого. Її власного.