Я, Надія, стояла посеред вітальні в батьків Андрія й тримала в руках качку. Рум’яну, запечену з яблуками — саме таку, як любила свекруха. Галина Василівна сиділа на чолі столу й дивилася на мене так, ніби я принесла не святкову страву, а щось огидне й мертве. Андрій саме підвівся з келихом. Обличчя в нього було урочисте, майже начальницьке, наче він опинився не на родинній вечері, а на засіданні правління.
— За сімейні цінності, — промовив він, повільно обвівши поглядом усіх присутніх. — За те, щоб кожен пам’ятав своє місце й поважав традиції.
Рідня слухняно закивала. Брат Андрія, Максим, зміряв мене глузливим поглядом. Його дружина Марта втупилася в тарілку, ніби там було щось надзвичайно важливе. Андрій коротким жестом указав мені на стілець. Я натягнула усмішку й почала сідати, машинально поправивши сукню. Уже відчула під колінами край сидіння — і саме тієї миті стілець зник.
Гуркіт вийшов такий, що, здавалося, задзвеніли шибки. Я гепнулася на підлогу, виставивши руку, і уламки блюда вп’ялися просто в долоню. Качка шубовснула на дорогий килим, шматки м’яса й яблук розлетілися по паркету. У кімнаті запала така тиша, що стало чути, як у їдальні цокає годинник.
— Я ж сказав: спершу сідають чоловіки, — голос Андрія пролунав виразно, голосно й підкреслено спокійно. — А вже потім баби. Знай своє місце, шавко. Тобі хіба не пояснювали, що ти тут ніхто?
Я сиділа серед жирних плям, крихт порцеляни й розкиданої їжі. Долоня пекла, кров стікала між пальцями. Я підвела очі на чоловіка. Він не був напідпитку. Стояв наді мною цілком тверезий, задоволений собою, і в його погляді світилося відверте торжество.
Галина Василівна гидливо скривила губи й кинула:
— Андрійчику, ну навіщо ж так одразу — на підлогу? Міг би просто гримнути на неї. Вона ж у тебе нетямуща, з першого разу не доходить.
Максим пирхнув. Марта ще нижче схилила голову. А я повільно піднялася. Сльози не виступили. Я подивилася спершу на закривавлену долоню, потім — на чоловіка.
— Я тебе почула, Андрію, — сказала я таким холодним голосом, що навіть свекруха перестала жувати. — І добре запам’ятала, де моє місце. Ти ще за цим столом удавишся, любий.
Після цих слів я розвернулася й пішла до спальні. За спиною миттю здійнявся обурений гамір, але я навіть не озирнулася.
У ванній довелося довго витягати з долоні дрібні скалки. Кров тонкими рожевими струмками збігала в раковину, і разом із нею, здавалося, з мене витікала та глуха покірність, у якій я прожила останні п’ять років. Я дивилася на себе в дзеркало й згадувала, з чого все почалося.
П’ять років тому Андрій здавався мені порятунком. Тоді щойно помер мій батько, залишивши страхову виплату — близько трьох мільйонів гривень. Я була розчавлена, розгублена, ніби ґрунт вислизнув з-під ніг. І саме в цей момент з’явився Андрій: упевнений, сильний, рішучий. Він буквально узяв мене за руку й повів за собою.
Квартира, у якій ми оселилися, дісталася мені у спадок від бабусі. Андрій запропонував зробити дорогий ремонт — «щоб було по-людськи». Я погодилася. Автомобіль купили за батькові страхові гроші, але оформили на чоловіка — «так зручніше». Невеликий бізнес, ФОП, записали на мене, бо Андрію, як він пояснював, «за статусом не пасує». Він говорив переконливо, і я вірила, що так справді треба.
А потім почалося. Не різко — повільно, крапля за краплею. Спершу він оцінював кожен шматок, який я клала до рота: «Розжирієш». Згодом заборонив бачитися з подругами: «Знову пліткувати? Краще підлогу помий». Я звільнилася з роботи, бо, за його словами, «дружина має берегти домашнє вогнище». Коли я завагітніла вперше й у мене почалася кровотеча, він навіть не поїхав зі мною до лікарні. Сказав, що в нього важлива зустріч. Другий викидень стався через рік. Третій — півтора року тому. Лікарка тоді сказала без натяків: «Хронічний стрес, Надіє. Ваш організм просто не витримує».
Андрій же на людях тяжко зітхав і називав мене пустоцвітом. Бракованою. А я слухала й вірила. По-справжньому вірила, що проблема саме в мені.
Я перев’язала долоню й повернулася до спальні. У кишені піджака Андрія, що висів на спинці стільця, щось тихо хруснуло. Я машинально дістала зім’ятий чек. Елітний бутик спідньої білизни. Розмір — точно не мій. На звороті чиєюсь рукою було виведено: «Моєму тигру від зайки. Чекаю в п’ятницю».
Усередині мене щось боляче здригнулося.