— Оксано, підпиши зараз. До реєстрації лишилося двадцять хвилин.
Я завмерла перед дзеркалом у тісній кімнатці для наречених, де змішалися запахи лаку для волосся, чиїхось солодких парфумів і свіжозрізаних троянд. За шибкою шарудів липневий дощ, тонкі струмочки повзли вниз по склу, а на підвіконні лежали дві шпильки, які я вже кілька хвилин марно намагалася встромити у фату.
Лариса Михайлівна простягала мені аркуш. Щільний, білий, із рівно загнутим куточком. У другій руці вона тримала ручку з позолоченим ковпачком.
— Що це таке? — запитала я.
Вона всміхнулася тією усмішкою, якою всміхаються продавці, коли чудово знають про дефект товару, але бачать: покупець уже майже здався.
— Звичайна родинна домовленість. Дмитро мав тобі пояснити.
Дмитро стояв біля дверей у темно-синьому костюмі. Гарний, гладко поголений, із бутоньєркою на лацкані. Ще вранці я сама приколювала її й жартувала, що він боїться вколотися дужче, ніж одружитися.
Тепер йому було не до сміху.
— Оксано, тільки не починай, — промовив він. — Ми ж це вже обговорювали.
— Ми говорили про те, що після весілля ти переїдеш до мене, — відповіла я. — І ще про те, що твою маму ніхто не збирається кривдити. Усе інше ви, схоже, вирішували без мене.
Лариса Михайлівна ледь підняла брови.
— Яка різкість. Дмитре, я ж казала: треба було поставити питання руба ще раніше.
Вона поклала аркуш на столик поруч зі скринькою для обручок. Це навіть не скидалося на нормальний юридичний документ. Радше на повідець, який мені хотіли накинути просто перед реєстрацією шлюбу. Суть умістилася в кількох рядках: після весілля я продаю свою квартиру, а гроші йдуть на купівлю просторішого житла для нашої «нової родини». Оформити його планували на Дмитра. Чому саме так — не пояснювалося. Очевидно, вважалося, що я й без пояснень маю відчути вдячність.
Я глянула на себе в дзеркало. Біла сукня сиділа бездоганно. Інакше й бути не могло: я шила її власноруч, ночами, коли в ательє нарешті стихали машинки й можна було зайнятися чимось для себе. Мереживо на рукави я підбирала три тижні. Лінію талії переробляла двічі. У цій сукні не було жодної випадкової деталі.
Окрім нареченого, як тепер з’ясувалося.
— Квартиру я купила ще до знайомства з Дмитром, — сказала я. — Продавати її не збираюся.
Дмитро відштовхнувся плечем від одвірка й підійшов ближче.
— Оксано, досить триматися за ці стіни. Це ж однокімнатна квартира. Ми що, усе життя там тіснитимемося?
— Я не проти більшого житла. Я проти того, щоб моє продавали й записували на тебе за вказівкою твоєї мами.
— Мама хоче як краще.
— Кому краще?
Лариса Михайлівна важко зітхнула.
— Усім. У мене ноги болять, самій мені важко. Дмитро — єдиний син. А ти дружина, отже, маєш думати ширше, а не лише про свої нитки, ганчірки й табуретку біля вікна.
«Табуреткою біля вікна» вона називала мій робочий куток. Там стояла стара швейна машинка — важка, чавунна, яка дісталася мені разом із першим справжнім замовленням від власниці ательє, що закривалося. На ній я підшивала чужі пальта, шила шкільні сарафани, переробляла сукні після невдалих покупок. Потім відкладала кожну гривню, назбирала на перший внесок і взяла ту саму квартиру.
Невелику. Вперту. Мою.
Дмитро знав усе це. Колись навіть казав:
— Мені подобається, що ти всього досягаєш сама. З тобою не страшно.
Як виявилося, не страшно йому було не зі мною. А за мій рахунок.
— Я нічого підписувати не буду, — твердо сказала я.
Усмішка з обличчя Лариси Михайлівни зникла миттєво.
— Тоді навіщо весь цей спектакль?
— Який ще спектакль?
— Біла сукня, гості, ресторан. Ти хочеш увійти в родину, але нічого цій родині не дати?
Я перевела погляд на Дмитра. Чекала, що він бодай скаже: «Мамо, досить». Або просто забере в неї той аркуш.
Він мовчав.
За дверима хтось пройшов коридором, засміявся, дзенькнули келихи. Мабуть, гостям уже розливали шампанське. Подруга Наталія надіслала повідомлення: «Ти де? Реєстраторка нервує». Я не відповіла. Телефон лежав поруч із букетом білих півоній, які раптом стали схожими на качани капусти.
— Дмитре, — тихо вимовила я. — Ти знав про цей папір?
Він поправив манжету.
— Та чого ти вчепилася в слова? Папір потрібен лише для того, щоб усі були спокійні. Потім ти передумаєш, почнеш зволікати. А в нас уже є домовленість із людьми.
— З якими людьми?
Лариса Михайлівна швидко зиркнула на сина. І саме цієї миті мені стало по-справжньому страшно. Не через аркуш. Не через розмову. А через раптове розуміння: відповідь уже існує, і вона буде гіршою, ніж я встигла собі уявити.