Дмитро скривився, ніби я поставила йому нестерпно дурне запитання.
— Я показав помешкання одному знайомому, — кинув він. — Він згоден почекати. Ціна пристойна. Не треба вдавати, наче тут якийсь злочин.
— Ти водив покупця до моєї квартири?
— Оксано, не роздувай із мухи слона. Я ж там бував. Ключі в мене є.
Усередині в мене все ніби обірвалося. Стало порожньо й крижано. Ключі. Ті самі, які я дала йому навесні, коли злягла з температурою й попросила привезти ліки. Після того він так і не повернув зв’язку, а я не наполягла.
— Ти привів сторонню людину в моє житло?
— У наше майбутнє житло, — різко поправив він. — І годі розмовляти зі мною таким голосом.
Лариса Михайлівна підсунула до мене ручку, наче крапку в цій історії мала поставити саме я.
— Оксано, розумна жінка не тримається за коробку з балконом, коли їй пропонують нормальне життя.
І саме тоді мені згадалася Марія Іванівна, моя перша наставниця в ательє. Вона колись навчала мене розпорювати невдалий шов і казала:
— Не шкодуй нитки, Оксано. Якщо з першого стібка пішло криво, далі поведе всю річ. Краще розпороти відразу, ніж потім ридати над зіпсованою тканиною.
Тоді я була певна, що вона говорить лише про спідниці.
Дмитро взяв коробочку з обручками, відкрив її, дістав мою каблучку й повільно покрутив між пальцями.
— Досить. Закінчімо цю виставу. Зараз ти вийдеш, усміхнешся, ми розпишемося, а вдома без нервів усе обговоримо.
— Вдома? — перепитала я. — У якому саме?
— У твоєму. Поки що.
Оце його «поки що» стало останньою ниткою, яка луснула.
Я забрала каблучку з його долоні. Маленька, рівна, золота. Ми нібито вибирали її разом. Точніше, Дмитро вибрав, а я погодилася, бо вже не мала сил сперечатися. Тоді він сказав:
— Тобі пасує простота.
А мені хотілося лише одного: щоб він хоч раз поцікавився, що подобається мені.
Я підійшла до вікна. Воно стояло трохи прочинене, бо в кімнаті стало задушливо. Унизу, під дашком, блищали від дощу машини гостей. На підвіконні тремтіла важка крапля води.
Лариса Михайлівна ступила ближче.
— Що ти надумала?
Я обернулася до них обох. До жінки, яка вже подумки розставила свої шафи й крісла в моїй квартирі. До чоловіка, котрий вирішив, що після штампа в паспорті я стану зручнішою, м’якшою й тихішою.
— Вітаю. Ви щойно втратили наречену, квартиру й останні крихти моєї поваги.
Я розмахнулася й викинула обручку у вікно.
Вона вдарилася об бляшаний відлив, тонко дзенькнула й зникла десь у мокрій зелені під вікнами.
Лариса Михайлівна скрикнула так, наче я пожбурила не каблучку, а її ретельно складений план безтурботної старості.
Дмитро зблід.
— Ти збожеволіла?
— Ні. Навпаки, нарешті прийшла до тями.
Я підняла поділ сукні, щоб не наступити на мереживо, і рушила до дверей.
— Оксано! — Дмитро вхопив мене за руку. — Там гості. Мої колеги. Твоя мати приїхала. Ти зараз усіх зганьбиш.
Я опустила погляд на його пальці, що стискали моє зап’ястя.
— Відпусти.
— Ми поговоримо.
— Ти вже сказав достатньо.
Він не розтиснув руку одразу. Спершу стиснув ще дужче, ніби перевіряв, скільки в мені лишилося колишньої слухняної Оксани. А потім усе ж відпустив. На шкірі виступили червоні сліди.
У коридорі мене перехопила Наталія. На ній була бузкова сукня, а туш під очима трохи попливла від вологості.
— Де ти зникла? Усі чекають. Ой… Що сталося?
— Весілля не буде.
Вона глянула мені за плече, побачила Дмитра, Ларису Михайлівну з папірцем у руці — і зрозуміла все без пояснень. Не зі слів, а з облич.
— Ходімо, — коротко сказала вона.
— Зачекай. Скажи мамі, щоб не хвилювалася.
— Сама скажеш. Вона біля гардероба. Уже відчуває, що щось не так.
Мама й справді стояла біля гардероба. Невисока, у темно-блакитному костюмі, з маленькою сумочкою, яку тримала перед собою обома руками. Побачивши мене, вона не запитала: «Як ти могла?» Не сказала: «Що подумають люди?» Просто підійшла й обережно заправила мені пасмо, що вибилося із зачіски.
— Він тебе образив?
Я мовчки кивнула.
— Іди переодягайся. З гостями я поговорю.
— Мамо, там усе заплутано.
— Заплутано — це коли викрійка не сходиться, а замовлення треба здати завтра. А тут усе просто: це не твоя людина.
Сукню я знімала в підсобці ресторану, куди Наталія принесла мій звичайний лляний сарафан і босоніжки. Блискавка заїла, мереживо чіплялося за волосся. Я різко смикнулася, і тонка нитка на рукаві тріснула.
— Обережно, — прошепотіла Наталія.
— Нехай рветься.
— Шкода ж. Ти стільки над нею працювала.
Я подивилася на білу тканину, на рівні шви, на ряд крихітних ґудзиків, пришитих вручну.
— Не шкода. Сукня ні в чому не винна.
Наталія повісила її на плічка. Сукня ледь гойднулася, ніби зітхнула.