Я щиро сподівалася, що на старості років зможу спокійно пожити для власного задоволення. Хотілося десь відпочити, приділити час собі. Навіть дачу купила – невеликий будиночок за містом із садом і городом. Це була мрія, яку я поділяла з покійним чоловіком Орестом. Ми разом обирали будинок, робили ремонт, планували, як будемо там проводити час.
Але, на жаль, кілька місяців тому Ореста не стало. У нього були серйозні проблеми із серцем, і лікарі одразу попереджали, що часу в нас залишилося небагато. Я боролася щосили, возила чоловіка по лікарнях, оплатила дорогу операцію. Витратила кілька тисяч доларів, але, на жаль, це не допомогло.
Після похорону мій син Олексій запропонував переїхати до мене.
– Мамо, тобі самій у квартирі важко, а з нами буде веселіше. Ми завжди поруч, допоможемо, якщо що, – говорив він.
Я погодилася, сама не знаючи навіщо. У Олексія своєї квартири не було, вони з дружиною Мариною знімали житло. Після весілля у них одразу з’явилися діти: спочатку народився Павлик, потім дві дівчинки, Ліда і Ліза. Усі гроші йшли на утримання сім’ї, і відкладати на власне житло в них не виходило.
Я думала, що діти й онуки допоможуть мені заповнити порожнечу, яка утворилася після втрати чоловіка. Але жити з ними виявилося нестерпно.
Діти цілими днями кричать, як ненормальні. То мультики вимагають, то на вулицю гуляти просяться. Якщо старший починає плакати, молодші підхоплюють – стоїть такий рев, ніби сирена виє.
У вихідні неможливо виспатися: з самого ранку шум, крики, біганина. Невістка зовсім не справляється з дітьми. Вона погана господиня і мати – удома постійний безлад, розкидані речі, іграшки валяються де попало. Я у своїй квартирі ніколи такого бардаку не допускала.
Нарешті, я вирішила поговорити з сином.
– Синку, вам пора жити окремо. Ти доросла людина, пора брати відповідальність за свою сім’ю.
– Але, мамо, нам тут добре. Три кімнати, усім вистачає місця.
– Мені потрібно відпочивати, – твердо сказала я. – Я втомилася.
Олексій розсердився. У підсумку він вирішив подати на поділ квартири. Але завдяки допомозі хорошого адвоката я змогла відстояти своє житло. Після цього син зібрав речі і переїхав назад на орендовану квартиру.
Тепер багато родичів засуджують мене.
– Як ти могла вигнати сина з онуками? Хіба тобі гроші дорожчі?
– Він сам пішов. Ніхто його не виганяв, – відповідаю я.
Знаєте, що дивує? Якщо всі такі розумні, чому ніхто з цих родичів не запропонував допомогти синові з житлом? Чому тільки я маю вирішувати його проблеми?
У Олексія троє дітей, і він сам має справлятися з їхнім забезпеченням. Я ж хочу пожити спокійно і насолоджуватися заслуженим відпочинком.
Як ви вважаєте, я вчинила правильно?
