Надя довго не могла отямитися, побачивши на порозі їхньої з чоловіком квартири неприємну для неї людину – свою свекруху. Та заявилася як завжди в невідповідний момент.
Але найдивовижнішим і найстрашнішим було те, що поруч із нею стояли дві величезні валізи і кілька великих сумок, туго набитих речами. І як усе дотягла сама, дивно!
– Фу, запітніла вся, упарилася! Дай віддихатися! – випалила вона, побачивши невістку в дверях.
Семенови зібралися у відпустку. Цього разу вирішили далеко не летіти, як робили це останніми роками. У сусідній області жили їхні друзі, ще зі студентської лави Надя і Віктор дружили з цією сімейною парою. Регулярно зідзвонювалися, їздили до них на всі важливі урочистості – народження дітей, ювілеї і навіть на новосілля, коли Петро з Олею побудували великий красивий будинок на березі Волги. Ось до них і збиралося поїхати цього разу подружжя.
– Навіщо вам на море їхати, Надюш? У нас он благодать яка, приїжджайте. Будинок великий, місця всім вистачить, поруч річка, природа чудова. Та й ми з вами хоч досхочу наспілкуємося, наговоримося, – умовляла Ольга.
– Ну, добре, приїдемо, – пообіцяли Семенови, порадившись.
Сумки було зібрано, сусідів сповіщено – Надя завжди просила жінку, яка жила на їхньому поверсі, поглядати за квартирою, коли вони їхали у відпустку. Свекрусі це питання не довіряла, та й не дружила вона з Валентиною Савеліївною.
І ось тепер, коли подружжю залишилося лише одягатися в зручні спортивні костюми, які воно обрало для далекої поїздки на автомобілі, пролунав дзвінок у двері. Поява матері чоловіка з сумками і валізами була дивовижною і нічого доброго не обіцяла.
Тут потрібно зазначити, що Валентина Савеліївна була ще досить нестарою і вельми енергійною жінкою. Незважаючи на свій вік – трохи за шістдесят, вона продовжувала працювати, жила активним життям. Маючи власну двокімнатну квартиру, де свекруха після одруження молодшого сина Стаса жила тепер одна, вона любила запрошувати в гості своїх численних подруг. З ними ж вона багато подорожувала, об’їхавши всі святі місця в окрузі та в сусідніх областях.
– Ви кудись їдете? – обережно запитала Надя у свекрухи, потай сподіваючись, що це саме так.
– Ні. Я до вас. Жити тепер буду у вас, вже не засуджуйте. Йти мені більше нікуди, – відповіла вона.
– У сенсі у нас? Ти що, мамо? – із кімнати в передпокій вийшов Віктор.
– У прямому сенсі. Немає в мене більше квартири. Усе! – Валентина Савеліївна роззулася і пройшла повз ошелешених невістку і сина, які стояли мовчки.
– А що з твоєю квартирою, мамо? Ти що здала її? Але навіщо? Тобі ж начебто вистачало грошей? Чи це Стас знову щось мудрує? Це він тебе змусив здати квартиру, зізнавайся? – нервував Віктор.
– Ні, синку, все набагато гірше, – незважаючи на сенс цих слів, свекруха залишалася разюче спокійною.
– Що трапилося? І прошу вас не говорити загадками. Розповідайте все і швидко, нам ніколи, – суворо запитала Надія.
Свекруха виводила невістку одним своїм виглядом, а вже сам факт її появи тут зі своїми речами взагалі ставив у глухий кут.
– Квартиру заарештував банк.
– Банк? Ти що, заклала банку свою квартиру? – Віктор не вірив тому, що почув від матері.
– Так, мені довелося це зробити. Вони тиснули на мене. Та й шкода мені було сина. Він же не винен, що так усе вийшло…
Свекруха сіла на диван, взяла пульт від телевізора, маючи намір увімкнути його.
– Мамо! – крикнув Віктор. – Ти що така спокійна, я не зрозумію. Поясни, як так вийшло, що банк заарештував твою квартиру?
– Не кричи. Що толку тепер нервувати, коли все вже сталося. Стас не сам… Він би не додумався до такого – матір без даху залишити. Це все вона, дружина його, Алла.
– Що Алла? Розповідай усе! – зажадав вкрай збентежений Віктор.
– Ну що ж тут розповідати, і так усе ясно. Спочатку вона зажадала від Стаса дороге авто. Він їй каже – давай купимо подешевше, грошей-то немає. А вона ні в яку – бери кредит. Ну він і взяв. Потім цій зме.юці закортіло дорогий ремонт у їхній квартирі робити. Я Стасу кажу – ну навіщо вам це, скажи мені. Є де жити і добре. Квартира у вас є, хоч і невелика. Адже ви ж ще й за неї платите, навіщо вам зайві кредити? А він – та годі, мам, упораємося.
– Ну? И? – нетерпляче запитав Віктор.
– Ну, а потім Аллочка захотіла в Дубай злітати. Її подруга, бачте, там уже двічі була, а вона ні. Коротше кажучи, Стас повністю загруз у боргах. А я що? Мені шкода синочка. Він мені пообіцяв, що впорається, все вирішить. Якусь справу хотів провернути, казав, вигорить. І всі гроші відразу повернути збирався. Коротше, піддалася я і заклала квартиру під великі гроші. Хотіла, щоб син розрахувався з боргами.
– Мамо, що ж ти накоїла? Навіщо? Адже це їхні проблеми, нехай би самі й вирішували. До чого тут ти, та ще й твоє єдине житло?
– Він мені син, серце в мене не залізне. Та й, чесно кажучи, піддалася я вмовлянням, пішла в них на поводу.
– Та чому ж ти мені жодного разу про це не сказала? Я б вставив братові мізки на місце. Чому ти мовчала? – обурився Віктор.
– Ось тому й мовчала, що ти став би його ображати. Я ж усе розумію, дісталося б Стасу від тебе, – Валентина Савеліївна навіть розплакалася від цих слів.
– А в мене всього лише одне резонне запитання – що ви робите тут, у нас? Коли за логікою маєте зараз перебувати з тими, через чию дурість і втратили свою квартиру, – невдоволено промовила Надя, дивлячись на свекруху.
– Я не зможу жити з цією мегерою. Алла мене і на поріг не пустить, я знаю.
– Але ж ви їм стільки грошей віддали! Син із невісткою, найімовірніше, погасили свої борги, ось і їдьте до них, живіть там. До чого тут ми, які від вас і рубля не бачили? Навіть у найважчі для нас часи! – здивувалася Надя.
– Ви добре заробляєте, вам моя допомога не потрібна. А Віктор мені син рідний, він мене не вижене на вулицю, – Валентина Савеліївна сказала це, не дивлячись на невістку.
– По-перше, з нами ти жити не будеш. Це питання потрібно вирішувати зі Стасом. Нехай продає квартиру або машину, щось ще вирішує, але поверне тобі твоє житло. А по-друге, ми сьогодні їдемо, тож навіть у гості ти до нас невчасно, – сказав Віктор.
– То як же мені бути? – розгубилася Валентина Савеліївна, заморгавши очима. – Я від вас нікуди не поїду! Жити буду тут!
– Мамо, не поводься як дитина. Спочатку ти розтринькала свою квартиру, потураючи примхам свого дорослого сина. А тепер ще й нам намагаєшся ставити умови, абсолютно не прийнятні для нас.
– Ви що, женете матір на вулицю? До бомжів? Як ви так можете?
Свекруха почала ламати комедію, зображуючи гіркі сльози.
– А ти не подумала, як житимеш під одним дахом із Надею, яку ти постійно принижуєш? Усі 15 років, що ми з нею разом живемо. Називаєш її недотепою, бруднулею, бабою з важким характером. Як вона має тебе тут терпіти?
Надя в цей момент була вдячна чоловікові за підтримку.
Валентина Савеліївна мовчала, підібгавши губи. Такого прийому у старшого сина вона ніяк не очікувала.
– Зараз зателефоную Стасу, нехай приїжджає і забирає тебе до себе.
– Ні, не треба! Може, я у вас поки поживу? Усе одно ви їдете, – запитала мати у Віктора.
– Ні, не поживеш. Такі питання треба вирішувати відразу. Щоб потім недомовок не було.
Віктор зателефонував молодшому братові.
– Ти що накоїв? Як ти додумався матір увігнати в борги до такої міри, що вона навіть квартиру втратила? – суворо запитав він.
– А що мені було робити? У мене кредитів стільки було… Та ще й заборгував серйозним людям. Коротше, тобі краще цього не знати. Мати нехай у тебе живе поки що. Я все вирішу з часом. Тоді й переїде.
– Ні, мати житиме з вами. Вона ваші проблеми вирішувала, ось тепер і ви допоможіть матері! – Віктор ледве стримувався, щоб не сказати все, що він думає про Стаса. Не хотів засмучуватися перед далекою дорогою. І так уже мати вивела, далі нікуди.
– Алла не хоче. Мати не любить мою дружину, і Аллочка це відчуває. Як вони буду разом жити?
– Мене це взагалі мало цікавить. Наша мати взагалі невісток не любить, тож це її проблеми. Так, усе, питання закрито. Ми через годину їдемо. Тож поквапся!
Віктор відключився і повернувся до Валентини Савеліївни.
– Ну, що, мамо, поїдеш до Стаса й Алли. Доведеться тобі звикати жити з невісткою. Іншого виходу немає. Тож полюби її світлою і чистою любов’ю свекрухи.
– Я не зможу. Вона невихована і груба. Вона мене ненавидить!
– Нічого, ти ж досвідчена, мудра. Знайдеш підхід. Пора вже вчитися, мамо. Жебраки гордими бути не можуть.
– Я не злиденна!
– На жаль, на даний момент це так. Визнай уже це й опустися на землю.
Валентина Савеліївна змушена була відправитися до молодшого сина до кращих часів. Настануть вони чи ні, одному Богу відомо.
