– Мамо! Їй п’ять років! Вона забула, напевно…
– Раз так. Тоді і я забуду.
– Ти серйозно?
– Цілком… – відповіла Зоя і кинула слухавку.
Минуло два дні.
– Мамо, а де бабуся Зоя?
– Напевно, скоро приїде, – невпевнено відповіла Аля. – На дорогах затори.
– Від пляшок? – посміхнувшись, запитала дівчинка. Настрій у неї був чудовий. – І вони заважають проїхати машинам? А хто ж їх насипав? Може, перекинулася машина, яка везла пробки?
– Тихо, Поліно, не тараторь. Немає ніяких машин із корками. Є просто затори, – Аля трохи сердилася.
– І через них бабуля ніяк не їде? А якщо вона взагалі не приїде?
Сказавши це, Поліна почала схлипувати.
– Ну що ти, малятко, вона нізащо не пропустить твоє свято! – відповіла Аля.
…Свято було зіпсоване. Бабуся і справді не приїхала, хоча Поліна все сподівалася і чекала на неї. Через велику кількість подарунків дівчинка забулася на деякий час, але побачивши, що бабусі так і немає, вона все-таки розплакалася.
Аля зателефонувала матері, але та не взяла слухавки. Ні першого разу, ні другого, ні третього. На повідомлення теж не відповідала. Аля почала всерйоз турбуватися. Залишивши чоловіка, свекруху і свекра продовжувати святкувати день народження доньки, вона не витримала і вирішила поїхати до матері додому. На душі в неї було тривожно.
– Аля, давай на машині тебе підвезу? – сказав їй свекор Анатолій, коли вона вже відчиняла двері квартири.
– Не треба, спасибі, я на автобусі, ви йдіть за стіл, я скоро повернуся, – відповіла Аля.
– Дідусю, йдемо далі картинки збирати! – покликала його Поліна.
– Іду-іду, – відповів Анатолій, який теж уже почав хвилюватися.
…П’ять років тому, коли Поліна щойно народилася, обидві бабусі одразу ж почали опікуватися малятком і балувати. Вони були неймовірно раді народженню внучки. Жили Аля з чоловіком Романом і Поліною недалеко, як від однієї бабусі, так і від іншої. В Алевтини, щоправда, тата не стало вже досить давно, батько Романа ж, слава Богу, перебував у доброму здоров’ї. Тож у Поліни крім бабусь був і один дідусь. Жили вони всі дружно і тісно спілкувалися.
Анатолій дуже багато працював, тому приїжджала в гості до Поліни здебільшого бабуся Олена одна. Бабуся Зоя (мама Алі) їздила в гості набагато частіше. Адже вона жила одна і за рідними дуже сумувала. А ще вона була набагато старша за батьків Романа і вже давно перебувала на пенсії.
Свята і дні народження вони проводили разом. Збиралися найчастіше в Алі з Романом. Як правило, всі обмінювалися подарунками, часто дуже цінними. З народженням Поліни найбільша кількість подарунків незмінно діставалася їй. Обидві бабусі немов змагалися між собою. Чого тільки не було у Поліни, завдяки їм! І лялькові будиночки та аксесуари до них, і самі ляльки всіх розмірів і мастей, і всякі різні пупси. Також лялькові меблі, посуд, одяг для ляльок. Потім Поліна захопилася іграшковими поні. Дуже скоро в дитячій довелося вішати окрему полицю для розміщення всіляких конячок і аксесуарів до них.
Звісно ж, Поліна любила обох бабусь однаково і дідуся теж, адже вони завжди були поруч. Однак за кожним новим подарунком (часто доволі дорогим), Аля підозрювала прагнення однієї з бабусь стати більш коханою. Це було б кумедно, якби не було так серйозно.
Аля і Рома поговорили з батьками начистоту. Вони попросили не витрачати такі величезні гроші на подарунки. Але ті тільки усміхнулися і мало не в один голос оголосили, що для улюбленої онуки їм нічого не шкода.
Напередодні п’ятого дня народження Поліни якось під час розмови телефоном із бабусею Оленою дівчинка запросила її на свій день народження. Вони спілкувалися і телефоном теж. Поля дуже любила ділитися з обома бабусями своїми нехитрими дитячими новинами, і часто навіть трошки пліткувала. Але бабусі її розуміли і підтримували.
Бабуся Олена, звичайно ж, пообіцяла прийти, а як інакше? А потім зателефонувала сваті й у розмові випадково згадала, що онука її запросила на день народження. Бабуся Зоя про день народження чудово пам’ятала і навіть приготувала подарунок, але, почувши новину, страшенно засмутилася і образилася. Вона проплакала весь вечір.
Коли Аля зателефонувала через кілька днів і запросила її на свято, бабуся Зоя заявила, що ображена до глибини душі тим, що Поля з якогось злого умислу її не покликала. І тепер вона спеціально не прийде. Тому що вона старша за всіх у сім’ї, людина літня і вразлива, має бути повага! І з нею так чинити не можна. І її треба було першою запросити!
– Мамо, їй п’ять років! Про що ти говориш? Не було ніякого злого умислу! – вигукнула Аля телефоном.
– Я завжди підозрювала, що Олену й Анатолія вона любить більше. Ось і підтвердилося. Ніякі подарунки не змогли нічого змінити. А я ж такі гроші витрачала! – при цих словах Зоя схлипнула.
– Мамо… Ну вибач, якщо щось не так! Тільки, будь ласка, приходь на свято! Поля сумуватиме без тебе.
– Ні. Я на вас ображена, – заявила Зоя і кинула слухавку.
Залишалося два дні до свята, і Аля зовсім закрутилася, займаючись підготовкою до нього. Вона навіть не думала, що мати і справді не прийде.
Але ні. Бабуся Зоя виконала свою погрозу.
Однак на самому святі Аля занепокоїлася більше про те, що мати не виходила на зв’язок, тому й поїхала до неї.
Відчинивши двері до маминої квартири, і увійшовши до передпокою, Аля побачила матір, яка сиділа на стільчику перед кухонним столом. Літня жінка плакала і одночасно з цим капала собі в склянку заспокійливі краплі. Коли донька підійшла, то вона встала й обійняла її.
– Мамо… – розгублено промовила Аля.
– Аля… Ти знаєш, я тут подумала… Усе це така дурниця! Не знаю, чого мені спало на думку! Не могла я переступити через свою гордість і приїхати до вас. А сьогодні… Сьогодні мені стало сумно, що у вас свято, а я ніби чужа, сиджу тут одна. Однак я дала собі слово все одно не дзвонити й не приїжджати, щоб провчити вас. Але не можу! Душа рветься до вас! Сиджу і ридаю! І не знаю що робити. Сама себе покарала. Напевно, я зовсім стара стала, сентиментальна…
Раптом почувся дзвінок у двері. Аля пішла відчиняти й побачила за дверима Поліну й Анатолія. Він усе-таки вирішив поїхати, а Поля, мабуть, ув’язалася з ним.
– Бабусю! Ми не бачили жодного затору на дорозі, їх, напевно, всі вже прибрали, тепер ніщо не заважає тобі приїхати, – повідомила Поліна, зайшовши на кухню і побачивши бабу Зою. – Поїхали з нами, а? Ми торт ще не різали. І тобі найбільший шматочок покладемо, добре?
– Іди моя золота, я тебе обійму! – сказала Зоя, змахуючи сльози і простягаючи руки до онуки.
– Ти плакала? Не плач, у мене ж день народження! Поїхали святкувати, а?
– Поїхали, поїхали, Поліночко, зараз, я ж і подарунок тобі приготувала! – бабуся Зоя змахнула сльози і кинулася в кімнату діставати презент.
– Спасибі! Ой, – Поліна притиснула долоньки до щік, побачивши подарунок. – А баба Олена мені точно таку саму ляльку подарувала. Точно-точно таку!
Аля завмерла, побоюючись скандалу, але мама мовчала, а Поліна сказала.
– Вони будуть сестрами. І любити я їх буду однаково, ось! Так само як люблю своїх бабусь!
Баба Зоя знову змахнула сльози, а Аля посміхнулася і подумала про те, що інцидент вичерпано.
– А й справді, поїхали їсти торт, – з усмішкою сказала вона…
Жанна Шинелева
