Грошей їм вистачало хіба що на продукти першої потреби та рулон туалетного паперу — на спільні витрати завжди бракувало.
Того ж вечора, після ранкової сцени з ковбасою, день видався виснажливим до краю. На роботі — квартальний звіт, таблиці «не сходилися», показники вперто не підкорялися. Оксана просиділа за комп’ютером майже десять годин без перепочинку, і під кінець зміни шия нила так, ніби її стискали лещатами, а очі пекли від сухості. Дорогою додому вона зайшла до супермаркету й набрала харчів на кілька днів: курятину, крупи, овочі, сир, молоко. І ще — велику коробку улюблених Сергієвих цукерок, бо він просив щось солодке до чаю.
Пакети різали пальці. Підіймаючись сходами, вона думала лише про гарячий душ, тишу і подушку, в яку можна безсиллям уткнутися обличчям.
Ключ повернувся в замку. З кімнати молодих гриміла музика, перемішана з вибухами з комп’ютерної гри. З кухні тягнуло підгорілим.
Оксана, не знімаючи втоми з плечей, занесла покупки на кухню — і завмерла.
На її бездоганно чистій плиті стояла невелика каструля, з-під кришки якої вирувало молоко, заливаючи конфорку липкою коричневою піною. За столом, у пухнастому рожевому халаті, сиділа Марта. Вона гортала стрічку в телефоні, повністю ігноруючи шипіння і різкий запах.
— Марто! — різко озвалася Оксана, метнувшись до плити й вимикаючи газ. — Молоко втекло! Ти хіба не відчуваєш, як смердить?
Дівчина ліниво підвела очі, скривившись.
— Ой, Оксано Вікторівно, ну що ви так одразу… Трохи перелилося — нічого страшного. Я просто зачиталася. Хотіла кашу зварити, Артем скоро їсти захоче.
— «Трохи перелилося»? — всередині в Оксани вже закипало. — Мені тепер пів години цю плиту відтирати! Невже важко стежити за тим, що вариш?
— Та приберу я, не треба одразу сваритися, — надула губи Марта, підводячись. — Ви постійно до мене чіпляєтесь: то чашка не там стоїть, то взуття не так поставила. Ми тут, між іншим, не господарі. Могли б і поблажливіше ставитися.
Вона демонстративно відкинула волосся, обійшла Оксану і пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Оксана лишилася серед кухні — перед заляпаною плитою, повною раковиною немитого посуду й важкими пакетами, які щойно притягла.
Вона мовчки розклала покупки: курку — в морозильник, овочі — у відсік, сир і ковбасу — на полицю. Коробку з цукерками поставила на видноті — щоб Сергій увечері знайшов до чаю. Потім узяла губку, насипала порошок і заходилася терти засохле молоко. Так старанно, що побіліли кісточки пальців.
І саме тоді усвідомила просту річ: її тут не сприймають як господиню. Вона для них — безплатна прислуга. Людина, яка зобов’язана готувати, прати, прибирати й забезпечувати комфорт двом дорослим, лінивим людям.
Середа почалася з нового удару.
Оксана прокинулася раніше через різкий біль у шлунку. Хронічний гастрит знову нагадав про себе — стрес і втома зробили своє. Лікар давно попереджав: у період загострення — жодного смаженого чи жирного. Лише легкі бульйони, парові страви та червона риба, багата на омега-кислоти.
Напередодні вона спеціально заїхала до дорогого рибного магазину й купила свіжий стейк лосося та пачку житніх хлібців. Дозволяла собі таке рідко — ціна кусалася, але здоров’я було важливішим. Увечері вона приготувала рибу на парі: половину з’їла, а другу обережно склала в скляний контейнер із щільною кришкою. Навіть приклеїла стікер: «Не чіпати. Дієта Оксани».
Спускаючись на кухню зранку, притискаючи долонею живіт, вона вже уявляла свій сніданок.
На полиці замість контейнера стояла напівпорожня банка з-під солоних огірків.
Оксана кліпнула, ніби сподіваючись, що помиляється. Пересунула банку, заглянула нижче, перевірила дверцята. Ніде.
Погляд упав на раковину. Серед брудного посуду лежав її контейнер. Усередині — рештки майонезу й крихти білого хліба.
Подих перехопило. Вона повільно взяла контейнер у руки. Збоку ще висів розмоклий стікер: «Не чіпати. Дієта Оксани».
У коридорі пролунали кроки. На кухню, позіхаючи й почухуючи живіт, зайшов Артем. Побачивши її з контейнером, він помітно знітився.
— Доброго ранку, тьоть Оксано. А що поснідати є? Яєчню не смажили?
Вона обернулася. Голос був тихий, рівний, аж надто спокійний.
— Артеме. Де моя риба?
Хлопець відвів погляд.
— А, це… Ми з Мартою вчора фільм дивилися допізна. Доставка вже не працювала, а їсти хотілося страшенно. Я в холодильник заглянув — там та риба. Щоправда, прісна якась, без солі. Ми її майонезом намазали, у хліб загорнули й з’їли. Ви не ображайтесь, я з зарплати куплю вам якогось минтая, гаразд?
Минтая. «Якогось».
Замість дорогої сьомги, яку вона готувала для хворого шлунка. Замість страви з чітким написом «не чіпати».
Оксана нічого не сказала. Поставила контейнер назад у раковину. Подивилася на Артема так порожньо, що йому стало ніяково, і мовчки вийшла.
У спальні Сергій саме прокидався.
— Доброго ранку, сонце, — пробурмотів він, потягуючись. — Ти щось рано. Снідатимемо?
Вона сіла на край ліжка. Усередині не було вже ні злості, ні образи. Лише холодна, кришталево ясна думка і чіткий план. Дорослі рідко реагують на слова — вони сприймають їх як слабкість. Розуміють лише дії, які позбавляють звичного комфорту.
— Сергію, — спокійно сказала вона. — Сьогодні я не готую. І ввечері теж.
— Чому? Ти захворіла? — він одразу підвівся, вдивляючись у її обличчя.
— Ні. Я просто більше не збираюся тягнути все сама. Якщо хочеш їсти — приготуй.
Вона вдяглася, взяла сумку і пішла, так і не поснідавши. Дорогою купила в аптеці швидку вівсянку, заварила в офісі й мовчки з’їла. Працювала автоматично, без емоцій. А в обід зробила один важливий дзвінок — у компанію, що встановлює замки та виконує дрібний ремонт.
Увечері вона не поспішала додому. Довго ходила парком, вдихаючи прохолодне повітря, і повернулася лише близько восьмої.
У квартирі стояв галас. Сергій сперечався…
