…з Артемом на підвищених тонах. Оксана мовчки зняла пальто, акуратно повісила його на гачок і попрямувала до кухні.
Там її зустріла знайома картина — стіл у крихтах, розкиданий посуд, на плиті щось шкварчало й небезпечно потріскувало. Сергій, насупившись, намагався смажити картоплю, але олія розліталася на всі боки, лишаючи жирні плями на плиті й навіть на стінах. Артем сидів за столом і нервово вистукував пальцями по клейонці, наче відраховував секунди до вибуху.
— О, ти вже вдома, — із полегшенням видихнув Сергій. — Ми тут намагалися щось приготувати. Ти, бува, нічого не купила? У холодильнику — самі полиці світяться.
— Ні, — спокійно відповіла Оксана й сіла на вільний стілець.
— Тьотю Оксано, це ж як так? — одразу підвищив голос Артем. — Ми з Мартою повернулися зморені, голодні. Розраховували, що буде хоча б суп чи макарони. А тут — порожньо! Марта навіть розплакалася, пішла до кімнати. Це що, нормально?
Оксана підняла на пасинка погляд — довгий, уважний, без жодного тремтіння.
— Артеме, ти працюєш?
— Працюю, ви ж знаєте.
— Марта має роботу?
— Так.
— Чудово. Отже, гроші у вас є. Магазин — за кілька кроків від під’їзду. Йдете, купуєте продукти й готуєте вечерю. У чому складність?
— Ми відкладаємо кошти! — обурено вигукнув Артем. — І взагалі, ми одна родина чи ні? Ми звикли, що ви готуєте для всіх. Тату, скажи їй!
Сергій вимкнув плиту, де картопля вже почала підгоряти, й повернувся до дружини.
— Оксано, ну навіщо ці крайнощі? Ну з’їли вони ту рибу, не подумали. Я ж перепросив. Давай без цього драматизму. Я завтра сам закуплюся, заповню холодильник. Марта там сидить і плаче.
Оксана повільно підвелася.
— Ніякої драми немає, Сергію. Є нові правила. Я більше не забезпечую твоїх дорослих дітей. Не готую для них, не прибираю за ними і не купую їм харчів.
Вона розвернулася й пішла до спальні. Перед сном Сергій ще намагався її переконати: говорив про мудрість, терпіння, про те, що треба бути м’якшою. Оксана не відповідала. Вона просто лягла, повернулася обличчям до стіни й заплющила очі.
У четвер вона відпросилася з роботи раніше. Спершу зайшла до будівельного магазину й обрала надійний навісний замок із масивною дужкою та міцною металевою пластиною. Потім біля під’їзду її вже чекав майстер, з яким вона домовилася напередодні.
Чоловік років сорока п’яти, у робочому комбінезоні, уважно вислухав прохання. Здивування в його очах промайнуло, але він нічого не питав — клієнтка знає, що робить.
Вони зайшли на кухню. Двокамерний холодильник, новий і дорогий, стояв у кутку й тихо гудів.
— Ось сюди, — показала Оксана на дверцята. — Потрібно встановити так, щоб без ключа ніхто не відкрив.
Майстер узявся до роботи. Дриль коротко загуркотіла, метал скреготів. Усе тривало не більше двадцяти хвилин. Невдовзі на білому корпусі з’явилася міцна металева петля, крізь яку було протягнуто важкий замок. Ключ Оксана одразу прикріпила до своєї зв’язки.
Розрахувавшись, вона провела майстра. Потім відімкнула холодильник і перевірила вміст: свіжа риба, овочі, йогурти, сир, фрукти — усе куплене нею особисто. Дверцята зачинилися до клацання. Вона просунула дужку й замкнула.
Гучний металевий звук прозвучав чітко й остаточно. Це був не просто замок — це були межі.
Увечері всі зібралися майже одночасно. Оксана сиділа у вітальні з книжкою. Першою на кухню зайшла Марта.
За хвилину почувся дивний брязкіт, потім — обурений вигук.
— Артеме! Іди сюди негайно!
Хлопець вискочив зі своєї кімнати. За ним — Сергій, витираючи руки рушником. Оксана відклала книжку й спокійно підійшла до дверного отвору.
Марта смикала ручку холодильника, але дверцята навіть не ворухнулися. Замок надійно тримав. Артем розгублено розглядав конструкцію, а Сергій переводив погляд із дружини на металеву дужку.
— Оксано Вікторівно! — вигукнула Марта. — Це що таке? Ви що, замкнули холодильник?
— Саме так, — рівно відповіла вона.
— Ви серйозно? Нам треба поїсти!
— Там немає ваших продуктів, Артеме, — її голос залишався спокійним. — Усе всередині придбала я. І сам холодильник також. Якщо слова “не чіпати” для вас нічого не означають, доводиться діяти інакше.
— Це вже занадто, — втрутився Сергій. — Ми ж не в гуртожитку живемо. Ми сім’я! Зніми цей замок, не роби цирку.
Оксана подивилася на нього твердо.
— Цирк — це коли двоє дорослих людей користуються чужими грошима, їдять дієтичні продукти, які їм не призначені, лишають по собі безлад і ще ображаються. Я попереджала? Так. Щось змінилося? Ні.
— І що нам тепер робити? — театрально сплеснула руками Марта. — Голодувати? У мене вже голова паморочиться!
— Магазин за рогом, — повторила Оксана. — Купуйте й готуйте.
— А зберігати де? — Артем шарпнув замок так, що холодильник хитнувся. — Ви й полиці нам перекрили!
— На балконі мінус п’ять, — знизала плечима вона. — Чудова природна морозильна камера. Або придбайте невеликий холодильник і поставте у своїй кімнаті. Розетки там є.
Марта закрила обличчя руками й голосно розридалася.
— Я не витримаю таких умов! Це знущання! Вона нас виживає!
— Тьотю Оксано, це вже якась патологічна жадібність, — крізь зуби кинув Артем. — Тату, ти дозволиш так ставитися до нас?
Сергій підійшов до дружини й спробував узяти її за руку. Вона відступила.
— Дай ключ. Прошу. Я завтра все куплю, обіцяю. Нехай хоч сьогодні повечеряють.
— Ні, Сергію, — твердо відповіла вона. — Якщо зараз поступлюся, усе повернеться на коло. Хочеш їх годувати — бери гроші, іди в магазин, готуй. Але до моїх продуктів більше ніхто не торкнеться.
Вона пішла до спальні й зачинила двері.
На кухні ще довго було чути шум і грюкання. Згодом клацнули вхідні двері — Сергій, очевидно, подався до цілодобового кіоску. Невдовзі повітря наповнилося запахом швидкої локшини та дешевих сосисок. Марта голосно скаржилася комусь телефоном на “жахливі умови” й “нестерпну господиню”.
Оксана лежала в темряві й відчувала дивне, незвичне полегшення. Уперше за останні місяці вона не переймалася тим, що треба відмивати каструлі чи продумувати закупівлю м’яса для тих, хто навіть не цінує її зусиль. Вона просто слухала тишу за стіною і знала: завтра для всіх почнеться новий етап — зіткнення з реальністю.
