Вранці все розгорталося так, ніби нічого особливого не сталося, але насправді саме тоді й почався справжній іспит на самостійність.
Оксана прокинулася раніше за всіх. Спокійно відчинила холодильник своїм ключем, дістала сир, масло й овочі, зробила собі акуратний бутерброд і зварила каву. Коли чашка спорожніла, вона так само без поспіху повернула продукти на місце й замкнула дверцята. У квартирі ще панувала тиша — молоді люди спали після пізнього нічного перекусу.
Увечері, повернувшись із роботи, Оксана побачила на кухонному столі скромні покупки: найдешевша варена ковбаса, батон білого хліба, пакет майонезу та дві упаковки макаронів. Очевидно, це приніс Артем.
Марта стояла біля мийки, тримаючи сковорідку кінчиками пальців так, ніби це було щось огидне.
— Артеме, я це терти не збираюся! — верескнула вона. — Тут шар жиру, фу, гидота!
— А в чому я, по-твоєму, варитиму макарони? — огризнувся він. — У долонях? Помий уже, ти ж дівчина. Оксана завжди якось справлялася.
— То хай вона й далі справляється! — різко відповіла Марта. — У мене манікюр! Я не підписувалася бути кухаркою й прибиральницею!
Оксана мовчки пройшла повз них. Відчинила холодильник, дістала йогурт, знову клацнула замком і пішла до своєї кімнати. Вона відчувала спинами їхні роздратовані погляди, але це її більше не хвилювало.
Вихідні виявилися для всіх непростими. З’ясувалося, що купувати їжу самостійно — недешеве задоволення. Артем і Марта, які звикли витрачати гроші на розваги та обновки, раптом побачили, як більша частина заробленого зникає в продуктових пакетах.
У суботу вони влаштували демонстративне мовчання: сиділи у своїй кімнаті, грюкали дверима, важко зітхали. Сергій не витримав — приніс велику піцу, сподіваючись розрядити атмосферу. Оксана не втручалася. Вона розуміла: його зарплата не безмежна, і постійно годувати двох дорослих людей за власний рахунок він не зможе.
Так і сталося. Уже за кілька днів Сергій ходив похмурий. У середу він несміливо попросив у дружини грошей на пальне до зарплати.
— А куди поділися твої? — спокійно поцікавилася Оксана, переглядаючи чеки. — У п’ятницю ж був аванс.
— Та… витратив, — знизав плечима він, уникаючи її погляду. — Купував їм їжу, Марта просила на проїзд — у неї картка не працювала. Оксано, може, знімеш той замок? Я сам їх не витягну.
— Ти не можеш, а я повинна? — тихо, але твердо відповіла вона. — Вони живуть у моїй квартирі. Не оплачують комунальні послуги, не купують навіть порошку для прання. І я ще маю спонсорувати їхні заощадження на нові кросівки та нарощені вії? Ні, Сергію. Нехай вчаться бути дорослими.
Ще один тиждень напруження — і квартира перетворилася на поле бою. Марта дедалі частіше зривалася на Артема. Романтика випарувалася, щойно замість домашніх страв на столі з’явилися злиплі дешеві макарони, зварені в нечищеній каструлі.
Розв’язка настала в п’ятницю ввечері.
Оксана сиділа у вітальні перед телевізором, коли в коридорі загуркотіли коліщата валізи. З кімнати вискочила Марта в пуховику, з розчервонілим обличчям і розмазаною тушшю. За нею — розгублений Артем.
— Мартусю, зачекай! Куди ти зараз підеш? — благав він.
— Відчепися! — вигукнула вона, вириваючи руку. — Я більше не залишуся в цьому божевільному домі! Твоя мачуха знущається! Я тиждень нормально не їла, у мене шлунок болить від сухої їжі! Я їду до мами!
— Ми ж збираємо на оренду! Потерпи трохи, я знайду підробіток!
— Шукай що хочеш! А я хочу жити по-людськи, а не варити макарони на брудній плиті й зберігати продукти на балконі при мінус десяти! Все, між нами кінець! Ти навіть слова за мене сказати не можеш!
Вона рвучко відчинила двері, викотила величезну рожеву валізу на сходову клітку й так грюкнула, що зі стелі посипалася побілка.
Артем кілька секунд стояв, наче оглушений. Потім роздратовано вдарив кулаком по стіні. Повернувся до Оксани, яка спостерігала мовчки.
— Задоволені?! — крикнув він. — Через якусь ковбасу ви зруйнували моє життя! Та подавіться своїм холодильником!
Він зник у кімнаті, а за чверть години вибіг із великою спортивною сумкою й помчав слідом за Мартою.
У квартирі запала така тиша, що аж дзвеніло у вухах.
Сергій вийшов із ванної, розгублено дивлячись на зачинені двері.
— Пішли? — тихо запитав.
— Пішли, — кивнула Оксана, не відводячи погляду від екрана.
Він повільно пройшов на кухню. Довго дивився на замкнений холодильник, потім налив собі води й сів за стіл.
— Знаєш, Оксано… ти мала рацію, — сказав він глухо. — Я хотів бути добрим батьком, а виховав споживача. Без твого замка вони б сиділи на нашій шиї до пенсії.
Оксана нічого не відповіла. Лише підійшла й поклала руку йому на плече.
У суботу вона прокинулася пізно. Прийняла душ без поспіху, насолоджуючись гарячою водою й тим, що ніхто не тарабанить у двері з криками про запізнення.
На кухні її чекав Сергій. Плита блищала, раковина сяяла чистотою, навіть вікна були вимиті. На столі лежав свіжий багет і коробка її улюблених тістечок.
— Доброго ранку, — ніяково посміхнувся він. — Я подумав, що нам варто відсвяткувати початок спокійного життя.
Оксана взяла зв’язку ключів, вставила ключ у замок, повернула. Метал тихо клацнув. Вона зняла замок і поклала його на стіл.
— Поснідаємо? — спокійно запитала, відчиняючи холодильник.
Сергій зітхнув із полегшенням.
— Звісно. І сьогодні я готую вечерю. Скажи тільки, що хочеш.
Квартира знову стала світлою й затишною. Замок більше не висів на дверцятах — він лежав у шухляді як нагадування: доброта має межі, і часом для збереження поваги потрібна твердість.
Артем уже того ж тижня помирився з Мартою. Вони позичили грошей у її батьків і винайняли маленьку студію на околиці міста. Тепер їм доводилося самостійно оплачувати рахунки, прати речі та розраховувати бюджет, не покладаючись на чийсь «безмежний» холодильник.
І це стало їхнім першим справжнім уроком дорослого життя.
