…працював від сили півтора року, а решту часу пролежав на дивані, нібито «шукаючи себе». Якщо маєте намір судитися — будь ласка. Та тоді Дмитрові доведеться викластися і на судові витрати, і на адвоката. Думаю, Дарина навряд чи зрадіє таким перспективам.
У слухавці запала густа, неприємна тиша. Людмила Павлівна жінкою була не дурною. Вона чудово розуміла: Оксана не збрехала ані словом. Просто за звичкою намагалася тиснути, ставати грудьми за свого дорослого сина, який ніяк не хотів дорослішати.
— Жорстока ти, Оксано, — нарешті мовила вона з гіркотою. — Ні краплі жалю. Чоловік залишився ні з чим, а ти, мабуть, і рада. Могла б хоч по-людськи віддати його речі.
— Я віддаю все до останньої дрібниці — від шкарпеток до зламаних вудок. Сумки вже в коридорі. Якщо так переймаєтеся Дмитром, приїдьте й допоможіть йому забрати своє. Бувайте, Людмило Павлівно. Міцного вам здоров’я.
Оксана завершила виклик і перевела телефон у беззвучний режим. Попереду було ще одне — довести справу до кінця.
У передпокої височіли чотири величезні клітчасті баули, схожі на ті, з якими їздять на базар. Вона пакувала їх два вечори поспіль, не пропускаючи жодної полиці. Перебрала шафи, комоди, антресолі. Повитягала розтягнуті футболки, вицвілі джинси, клубки проводів, якісь металеві деталі від машини, колекцію порожніх пивних кухлів, що роками припадали пилом. Навіть із балкона зняла зимові шини, запакувавши їх у щільні мішки.
Дивно, але під час цього прибирання вона не відчувала ані смутку, ані ностальгії. Лише легке відразливе роздратування. Скільки мотлоху здатен накопичити той, хто не приносить у дім нічого, окрім порожніх обіцянок і постійних претензій.
Оксана відчинила двері, обережно визирнула на сходовий майданчик — тихо, ні душі. Вона по черзі витягла сумки за поріг. Ручки врізалися в долоні, спина ниючо нагадувала про себе, але вона вперто носила одну за одною. Потім перекотила шини й акуратно поставила їх біля ліфта.
Останнім винесла ящик із інструментами — масивний пластиковий кейс, припорошений будівельним пилом. Дмитро колись купив його з ентузіазмом, плануючи самостійно зібрати кухонний гарнітур, та зрештою викликав майстра й більше до тих інструментів не повертався.
Коли все його «добро» опинилося за дверима, Оксана зачинила квартиру й двічі провернула ключ. Чіткі клацання нового замка пролунали для неї майже урочисто.
Вона взяла вологу ганчірку й ретельно вимила підлогу в передпокої, стираючи сліди бруду й пилюки. Хотілося не просто навести лад — ніби змити з кутків спогади про його вічне невдоволення, прискіпування до пересоленого супу, про різкий запах дешевого одеколону, яким він щедро поливався перед зустрічами з новою пасією.
Минуло близько двох годин. Оксана встигла приготувати легку вечерю — запекла рибу з овочами, увімкнула спокійну музику. Сидячи за чистим столом, вона вперше за довгий час відчула дивне, майже забуте задоволення від тиші.
Раптом у двері подзвонили — довго й наполегливо.
Вона спокійно поклала виделку, витерла губи серветкою й попрямувала до коридору. Глянувши у вічко, побачила Дмитра. Поруч тупцювала Дарина, нервово гортаючи щось у телефоні й жуючи гумку. Трохи позаду стояв незнайомий чоловік у синьому робочому комбінезоні з важкою валізою в руках.
Серце на мить стислося, але Оксана швидко взяла себе в руки. Вона здогадувалася, навіщо вони прийшли.
— Оксано, відчиняй! — загупав Дмитро кулаком у двері. — Я майстра привів! Якщо по-доброму не розумієш, ми зараз разом із коробкою твої нові замки знімемо! Я маю право зайти до квартири, де лежать мої речі!
Дарина невдоволено скривилася:
— Дмитре, довго ще? Я вже змерзла. І ці торби смердять старим мотлохом. Ми ж приїхали по кавомашину, ти ж обіцяв.
Оксана відімкнула замок, але двері залишила на міцному сталевому ланцюжку, який завбачливо встановила разом із новими замками. У вузьку щілину одразу потягло тютюновим димом.
— Добрий вечір, — чемно промовила вона, дивлячись просто на незнайомця в комбінезоні. — Ви з служби аварійного відкривання замків?
