— Так, добрий вечір, — відповів чоловік у робочому комбінезоні, ніяково переступаючи з ноги на ногу. — Мене викликали. Сказали, що дружина загубила ключі й не може потрапити додому.
Оксана не зводила з нього спокійного, але крижаного погляду.
— Цей «молодий чоловік» — мій колишній. Житло належить мені особисто, придбане ще до шлюбу. Він тут не зареєстрований, частки не має і жодних прав на це помешкання також. Його валізи стоять поруч із вами на сходовому майданчику. Якщо ви бодай доторкнетеся інструментом до моїх замків, я одразу телефоную до поліції. І тоді вам доведеться пояснювати участь у спробі незаконного проникнення.
Майстер відсахнувся, наче двері раптом стали розпеченими. Зиркнув на Дмитра з відвертим роздратуванням.
— Ти серйозно? Навіщо голову морочиш? Я в родинні скандали не лізу. Є прописка? Документи на власність?
Дмитро спалахнув, почав гарячково нишпорити по кишенях куртки.
— Та яка різниця! Ми п’ятнадцять років тут жили! У мене тут речі, техніка! Нехай хоча б кавомашину віддасть! І телевізор зі спальні — ми ж разом купували!
— Разом? — тихо перепитала Оксана, звузивши очі. — Телевізор оформлений у кредит на моє ім’я. Півтора року я виплачувала його зі своїх премій. А кавомашину мені подарували колеги на ювілей. Усі чеки та гарантії зберігаються в мене.
— Та ти просто жадібна! — зірвався Дмитро. — Дарина казала правду: ти заздрісна й черства! Давися своєю квартирою!
Дарина зневажливо фиркнула, поправляючи сумочку, що сповзла з плеча.
— Дмитрику, ходімо звідси. Мені незручно тут стирчати. Забирай свої торби — я голодна. Купиш іншу кавомашину, кращу.
Тим часом майстер мовчки розвернувся і рушив униз сходами, бурмочучи щось про дивакуватих клієнтів і змарнований вечір.
Дмитро зі злості копнув клітчасту сумку.
— Викликай таксі, — кинув він Дарині.
— Чому я? — обурилася вона. — У мене на картці лишилося тільки на манікюр. Ти ж чоловік — ти й замовляй.
— Телефон розряджається, — пробурмотів Дмитро, відводячи очі.
Оксана чудово знала: до зарплати ще тиждень, а всі гроші він уже встиг витратити на показну «нову свободу» — ресторани й дорогі дрібниці для супутниці.
Вона без слів зачинила двері, зняла ланцюжок і провернула ключ у замку до упору. Ззовні ще кілька хвилин чулося приглушене з’ясування стосунків: Дарина вередувала, Дмитро огризався, тягнучи важкі сумки до ліфта. Нарешті двері ліфта грюкнули — і тиша повільно заповнила під’їзд, забравши з собою уламки її минулого.
У квартирі стало незвично тихо — аж дзвеніло у вухах.
Оксана притулилася чолом до холодного металу. Ні радості, ні тріумфу вона не відчувала. Лише виснаження — глибоке, як після тяжкої хвороби, коли небезпека вже позаду і тіло раптом дозволяє собі розслабитися.
Вона пішла до ванної, відкрила теплу воду й довго, старанно мила руки, ніби змивала з себе не піну, а залишки старого життя. У дзеркалі на неї дивилася жінка з темними колами під очима, проте з ясним, твердим поглядом. У її домі більше не буде чужих брудних черевиків, принизливих докорів і компромісів ціною власної гідності.
Наступного ранку вона прокинулася сама, ще до будильника. Сонце пробивалося крізь жалюзі, залишаючи на стіні золотаві смуги. Квартира здавалася просторішою, ніби розсунулися стіни. Відсутність Дмитра більше не тиснула порожнечею — це був простір для дихання.
Оксана приготувала каву саме в тій «спірній» кавомашині, налила ароматний напій у тонку фарфорову чашку, яку раніше берегла для свят, і вийшла на лоджію. Без старих шин і мотлоху тут стало світло й вільно. Внизу прокидався місто, шуміли ранкові автівки, хтось поспішав у справах.
Вона зробила ковток гіркуватої, гарячої кави й ледь усміхнулася. Попереду — новий етап. І ключі від цього життя тепер належали тільки їй.
