Ворожити на кавовій гущі Оксана не стала. Якщо вже сумнів закрався — краще побачити все на власні очі.
Вона дочекалася, поки в Андрія скінчиться робочий день, і без поспіху поїхала за тією адресою. До під’їзду зайшла разом із якоюсь жінкою, котра окинула її підозрілим поглядом. На четвертий поверх піднімалася повільно, відчуваючи, як усередині наростає важка, гаряча злість.
Квартира сорок три.
Оксана натиснула на дзвінок. А тоді, ніби втративши останні крихти терпіння, розвернулася боком і щосили загупала ногою в двері.
— Відчиняй! Я знаю, що ти там!
І справді знала. Автомобіль Андрія стояв унизу, на стоянці.
Двері відчинив саме він. На обличчі сина за одну мить змішалися переляк, розгубленість і цілковите нерозуміння.
— Мам?.. Ти… як ти?..
Оксана мовчки дивилася на нього. А за його плечем виднілася дівчина. Зовсім молода — років двадцять два, не більше. Повні губи, тонка талія, довге волосся майже до пояса. На ній був куций халатик, який ледь прикривав стегна. Справжня картинка, нічого не скажеш.
Дівчина ніяково всміхнулася й навіть почервоніла.
— Добрий день… Ви до кого?
Андрій налився червоним, наче буряк, і ледве видавив із себе:
— Це моя мама.
Усмішка з обличчя дівчини зникла миттєво.
— Ой…
Оксана не збиралася витрачати час на пояснення. Вона різко вчепилася синові в комір сорочки, смикнула його на себе, розвернула й виштовхнула в коридор. Андрій навіть не спробував чинити опір — настільки був приголомшений.
— Мам, давай спокійно…
— Замовкни!
Вона підхопила його взуття й жбурнула йому просто в спину. Потім повернулася до дівчини, яка вже стояла бліда, з широко розплющеними від жаху очима.
— А тепер ти мене послухай, красуне. У нього є дружина. І троє дітей. Старшому сім років, найменшому — пів року. Ти про це знала?
Дівчина відступила назад і притислася до стіни.
— Я… Він казав, що розлучиться…
— Андрій багато чого вміє казати. А ти, коли до нього в ліжко лягала, чим думала? Головою чи ні?
— Мам, досить! — вигукнув Андрій із майданчика, намагаючись нашвидкуруч взутися.
— Рота стули! — Оксана навіть не озирнулася на нього. Вона підійшла до дівчини майже впритул. — Запам’ятай, дівчинко. Навіть якщо він сьогодні покине дружину й прибіжить до тебе, для мене ти не станеш ніким. Я тебе знати не захочу. На весілля не прийду, твоїх дітей на руки не візьму й на поріг не пущу. Прокляну, зрозуміла? Ще раз наблизишся до нього — я тобі життя зіпсую так, що пошкодуєш. І не думай, що я жартую.
Дівчина вже плакала. Сльози котилися по щоках, вона схлипувала, мов налякане цуценя. Та в Оксани не ворухнулося жодної краплі жалю.
— Подзвониш йому ще раз або він знову приїде сюди — сама винна будеш. Куди ти лізеш? У чоловіка троє дітей. Тобі мало проблем? Я додам.
Вона різко розвернулася, схопила Андрія за плече й майже силоміць потягла вниз сходами. Дихала важко, уривчасто, бо лють, здавалося, заповнила її до країв.
На другому поверсі Оксана зупинилася й сіла на підвіконня. Син стояв перед нею понурий, як школяр, якого впіймали на крадіжці.
— Слухай мене уважно, Андрію. Ще раз приїдеш сюди — нарікай тільки на себе. Повертайся додому й лагодь стосунки з дружиною, а не бігай за чужими спідницями. Зрозумів?
— Мам, я так більше не можу, — тихо промовив він, відводячи очі. — Я давно вже не кохаю Марту. Між нами нічого не лишилося. Живемо, наче сусіди. Вона тільки готує, прибирає й займається дітьми. А мені хочеться зовсім іншого життя.