— А я хочу, щоб у Марти був чоловік поруч, — різко перебила його Оксана. — І щоб мої онуки росли з батьком, а не з його тінню. Ти навіть уявлення не маєш, Андрію, що означає тягнути все самій. Я ж тебе так і піднімала — без опори, без плеча.
— Це зовсім інше! — не витримав Андрій, у голосі його прорізалася злість. — Ти…
— Не я, сину. Це ти — вилита копія свого батька. Різниця тільки в тому, що він заливав очі, а ти шукаєш розваг на стороні. А корінь той самий: аби тільки втекти від відповідальності. Тобі важко? А Марті, по-твоєму, легко? Троє малих дітей, дім, побут — і все майже на ній. Ти хоч раз спробував їй по-справжньому допомогти? Не на словах, а ділом? Гроші в сім’ю приносити, а не витрачати їх на гарненьке личко?
Андрій прикусив губу й замовк. Плечі його опустилися, наче з нього враз випустили все повітря.
— Я втомився, мамо, — нарешті видушив він. — Просто дуже втомився.
— Втомився? — Оксана гірко всміхнулася. — Тобі, бач, не до вподоби змучена дружина? Мабуть, сама винна, правда? Не треба було народжувати тобі трьох дітей. Колись ти ж клявся їй у коханні, носився з нею, як із найдорожчим скарбом. Якби не сім’я, вона, може, зараз не стояла б біля плити в старому халаті й не мила б дітям брудні руки та коліна, а лежала б десь біля моря й ловила сонце. Та замість цього вона тримає на собі весь ваш дім, поки ти бавишся з тією…
Андрій важко опустився на сходинку й затулив обличчя долонями.
— Я не знаю, як тепер бути.
Оксана зате знала. І картину майбутнього бачила так ясно, ніби все вже сталося. Марта подасть на розлучення, забере дітей і поїде до батьків в інше місто. Андрій повернеться до матері, доки вирішуватимуть питання з квартирою. А потім почне водити до себе таких самих панянок — порожніх, ласих до чужих грошей і байдужих до чужих дітей.
— А я знаю, — твердо сказала вона. — Ти житимеш із дружиною, поки діти не стануть на ноги. Не подобається — терпи. Це твій вибір. Я тебе перед весіллям сто разів питала, чи готовий ти до сім’ї. Тепер будь ласка — відповідай за свої рішення. Допомагай Марті, займися нарешті дітьми. Моя провина теж є: недовиховала, недогледіла. От тепер надолужу. Уже цими вихідними забираєш малечу й приїжджаєш до мене. Підемо в зоопарк. А Марта нехай бодай трохи видихне.
— Ти серйозно? — Андрій підвів на неї розгублені очі. — Вони ж малі!
— Справді? — Оксана підняла брови. — А Марта, значить, із ними справляється, а ти ні? Нічого, навчишся. Ти такий самий батько, як вона мати. І ще сьогодні повернеш дружині банківську картку.
— Мамо, ні! — він різко випростався. — Не смій мені наказувати. Я вже не дитина!
— Не дитина? — її голос став крижаним. — Марта собі нову білизну купити не може, бо рахує кожну гривню, а ти чужій жінці квартиру оплачуєш? Нічого, посидиш без зайвих грошей. Одразу побачиш, як швидко зникнуть ті, хто любить не тебе, а твій гаманець. І не думай, що я жартую. Не послухаєш — ти мене знаєш. Зроблю так, що від тебе всі відвернуться. І на роботі, якщо треба, сорому наберешся по самі вуха.
Вони просиділи на сходах ще з пів години. Оксана говорила довго й жорстко, без прикрас, а Андрій майже не відповідав. Лише під кінець він тихо, майже по-дитячому, спитав:
— Мамо, ти справді будеш стежити, щоб я більше не зраджував?
— Справді, — без вагань відповіла вона. — Я не дозволю, щоб мої онуки росли в неповній родині, якщо це можна зупинити. Тобі цього пояснення досить?
Минув рік.
Оксана сиділа на кухні в сина й гріла руки об чашку чаю. У кімнаті гасали діти, радіючи новим іграшкам, які вона принесла. Марта заколисувала найменшого, а Андрій стояв біля мийки й чистив картоплю.
— Ну що, розповідайте, які маєте плани на Новий рік? — запитала Оксана, уважно поглядаючи то на сина, то на невістку.
— Будемо вдома, — спокійно відповів Андрій. — Новий рік — це ж сімейне свято.
Потім вони ще довго обговорювали святкове меню, подарунки дітям і новий магазин, що відкрився неподалік від їхнього будинку. Розмова була звичайнісінька: про ціни, побут, покупки, дитячі забаганки. Можливо, трохи нудна. Але саме така, з якої й складається нормальне сімейне життя.
Оксана ледь помітно усміхнулася. Вона знала: Андрій більше не їздить до тієї дівчини. Він частіше буває вдома, бере на себе дітей, допомагає Марті. А Марта, відчувши підтримку й отримавши назад сімейні гроші, ніби ожила. Вона навіть інколи наймає няню, щоб кілька годин побути наодинці із собою.
У їхній дім повернувся спокій. І Оксана була щиро рада, що тоді не промовчала й устигла втрутитися вчасно.