— А ти мені дружина чи хто?
— Спонсор, Тарасе, — спокійно відказала Оксана. — Тільки моя небачена щедрість на сьогодні вичерпалася.
Він вилаявся так брудно, що в передпокої ніби потемнішало. Потім грюкнув вхідними дверима. Приблизно за годину повернувся з двома шаурмами й пляшкою коли. Соломія вискочила йому назустріч у коридор, зраділа, наче він приніс не фастфуд, а порятунок від голодної смерті.
Оксані вони навіть для годиться нічого не запропонували.
Їй було байдуже.
Наступного дня настала субота. Зранку в замку раптом зашурхотів чужий ключ.
Двері прочинилися з тихим скрипом. Оксана ще лежала в ліжку, але вже не спала. Вона добре чула кроки — важкі, човгаючі, упевнені, ніби людина входила у власне помешкання.
Людмила Іванівна. Свекруха.
— Тарасику! Соломійко! Я вам млинців принесла! — розкотисто пролунало з коридору.
Оксана накинула халат і вийшла зі спальні.
Людмила Іванівна саме роззувалася в передпокої, поводячись так, ніби була тут господинею. У руках вона тримала пластиковий контейнер.
— О, ти ще валяєшся, Оксанко? — примружилася вона. — Уже одинадцята година.
— У мене вихідний.
Свекруха невдоволено стиснула губи.
— Нормальна жінка чоловіка зранку годує, а не вилежує боки. Де мій син?
Із вітальні виповзла заспана, пом’ята Соломія.
— Мамо, вона нас учора голодними лишила, — одразу поскаржилася дівчина. — Через якийсь суп істерику влаштувала.
Людмила Іванівна театрально ахнула й уп’ялася поглядом в Оксану.
— Ти вже зовсім розум втратила? Дитину без їжі тримаєш?
— Цій «дитині» двадцять чотири, — рівно сказала Оксана. — І їсть вона так, ніби цілий день вагони розвантажує.
— Та як ти смієш! — свекруха різко рушила до неї.
Оксана не зробила жодного кроку назад.
— Ключ на стіл.
Людмила Іванівна завмерла.
— Що?
— Ключ від моєї квартири. Покладіть на тумбочку.
Свекруха перезирнулася з донькою.
— Нічого я класти не збираюся. Це квартира мого сина.
— Квартира куплена ще до шлюбу. За мої гроші. Ваш син тут зареєстрований тимчасово. Ключ — на стіл.
Людмила Іванівна з силою кинула зв’язку на дерев’яну поверхню. Металевий дзенькіт розлетівся передпокоєм.
— Господи, шматка хліба для рідні пошкодувала! Бідний мій Тарас. Одружився з жадібною мегерою.
Вона попрямувала на кухню. Соломія дрібно подріботіла слідом. Оксана чула, як вони там шепочуться, зрідка підвищуючи голоси, але не стала втручатися.
За годину Людмила Іванівна пішла.
Оксана зайшла до ванної вмитися. На полиці стояли її баночки, флакони й тюбики. Вона провела поглядом по звичному ряду — і одразу помітила порожнє місце. Не було нічного крему. Того самого, за сім тисяч.
Оксана вийшла в коридор.
— Соломіє. Де мій крем?
Та навіть очей від телефона не підняла.
— Не знаю. Мама щось брала, руки намазати. Каже, шкіра пересохла.
— Руки? Моїм антивіковим кремом із ретинолом?
— Ой, та яка різниця, — фиркнула Соломія. — Чого ти через якусь баночку скиглиш? Купиш нову, у тебе ж зарплата велика.
Оксана промовчала. Повернулася до спальні, швидко вдягнулася й узяла сумку.
Їй треба було до будівельного магазину.
Йти туди було хвилин п’ятнадцять. Надворі стояла огидна листопадова погода: вогкий вітер ліз під куртку, дрібний холод пробирав до кісток. Оксана крокувала швидко, майже не помічаючи дороги.
У гіпермаркеті вона взяла візок і одразу пішла до відділу кріплень.
Вибрала дві масивні сталеві накладки з вушками. До них — набір саморізів по металу, міцний двокомпонентний клей і замок.
Замок був важкий, навісний, із кодовим механізмом. Такий без болгарки не здолаєш.
Потім Оксана заїхала до магазину побутової техніки. Там придбала маленький холодильник — завбільшки з тумбочку — і оформила термінову доставку.
Додому вона повернулася близько третьої.
У квартирі нікого не було. Соломія подалася гуляти, а Тарас, як завжди, завис у гаражі з приятелями.
Оксана взялася до роботи.
Вона дістала шурупокрут. Свій власний. Приклала сталеві пластини до дверцят великого білого холодильника «Бош», що стояв на кухні.
Закручувати саморізи в корпус виявилося непросто. Метал упирався, інструмент зрідка зісковзував, долоні швидко занили. Але злість давала їй більше сил, ніж будь-який відпочинок.
За пів години на дверцятах уже стирчали два надійні металеві вуха. Оксана просунула крізь них дужку навісного замка, клацнула механізмом і смикнула кілька разів. Трималося намертво.
Після цього вона винесла з кухонних шаф усі крупи, макарони, консерви й інші запаси та перенесла їх до своєї спальні. У двері спальні встановила звичайний врізний замок із ключем. Із цим упоралася значно швидше.
Ближче до п’ятої вечора вантажники привезли мініхолодильник. Оксана поставила його біля ліжка й увімкнула в розетку.
А потім відкрила доставку з дорогого супермаркету та спокійно взялася оформлювати замовлення лише для себе.