— І триматимеш язик за зубами, доки ми з ним не навчимо тебе мовчати як слід. І зарубай собі на носі раз і назавжди: старша в цій родині — я. Головна тут я. І буде так, як скажу саме я.
Вона різко тицьнула пальцем Марії в груди.
— А ця твоя халупа… це лише плата за те, що тебе впустили до нашого роду. За те, що таку, як ти, узагалі взяли. Тож не смикайся. Сиди тихо й пам’ятай своє місце, квочко! — уже верещала Оксана Василівна.
Марія відсахнулася, ніби їй справді вдарили по обличчю. Сором, лють і приниження злиплися в тугий клубок, що застряг у горлі й не давав вимовити жодного слова.
Саме цієї миті в дверях з’явився Артем. Він стояв, сперши плече на одвірок, і вираз його обличчя неможливо було прочитати. Та очі… вони стали темними й порожніми, мов вода в глибокому озері, де щойно заворушилася хижа риба.
Він чув усе. До останнього слова.
— Мамо, — промовив він тихо, майже лагідно, і від цієї лагідності повітря стало ще холоднішим. — У тебе що, дах остаточно поїхав? Весняне загострення чи бурулька з шостого поверху прилетіла? Ти взагалі чуєш, яку маячню несеш?
Оксана Василівна пирхнула, сприйнявши його тон як підтримку.
— Синку! От і поясни їй, як тут усе влаштовано! Я ж правду кажу! Ти — господар! Я — голова сім’ї! Квартира тепер наша, родинна! А ця… — вона зневажливо махнула рукою в бік Марії, — нехай заткнеться й не висовується!
Артем повільно відштовхнувся від одвірка. Голосу він не підвищив. Навпаки — опустив його до хрипкого, небезпечного шепоту.
— Досить, мамо. Комедію закінчено. Ти перейшла всі межі — і можливі, і неможливі. У тебе явні проблеми з реальністю. Зараз ти мовчки вдягаєшся й виходиш. Сама або на моїх плечах — вибір за тобою. І якщо скажеш ще хоч слово, я викличу швидку, хай приїдуть із заспокійливим для буйних. Я не жартую.
Його мати завмерла.
— Артеме?! Я ж твоя мати! Рідна кров! Ти через цю…
— Так, ти моя мати, — перебив він її, і в його голосі вперше задзвеніла сталь.
