— І саме ти щойно обізвала мою дружину «клушею» та полізла копирсатися в її білизні. Вдягайся. Іди до дверей.
Ось тоді все й вибухнуло по-справжньому. Оксана Василівна завила так, ніби її поранили, і різко замахнулася на нього сумкою.
— Невдячний! Я тебе ростила, годувала! Вона тобі голову задурила! Зачарувала!
Артем не відповів жодним словом. Він просто перехопив її за лікоть, другою рукою притримав за плече й упевнено розвернув у бік виходу. У цьому не було сліпої грубості чи люті. Лише холодна, тверда рішучість, якій неможливо було опиратися. Вона смикалася, намагалася вирватися, щось хрипко вигукувала про «отруту», «порчу» й «згубу», а її підбори дряпали ламінат короткими різкими звуками.
Марія стояла, притиснувши долоню до губ, і не могла відвести погляду. Її чоловік — її добрий, усміхнений, завжди м’який Артем — зараз без жодного вагання виводив із їхнього дому людину, яку багато хто звик вважати недоторканною святинею: власну матір. Він діяв спокійно, точно й невідворотно.
Двері гримнули, відтинаючи останній істеричний крик. І в квартирі раптом запанувала така глибока, майже дзвінка тиша, що від неї заклало вуха. Вона була приголомшливою. І водночас — щасливою.
Артем повільно обернувся. Дихав важко. Рука, якою він щойно тримав матір, ледь помітно тремтіла. Він дивився на Марію так, ніби шукав у її очах осуд, переляк або відразу.
— Ти як? — видихнув він.
Уся його різкість зникла. У голосі не лишилося ні сталі, ні гніву — тільки виснаження й тривога.
Марія підійшла до нього. Саме підійшла, не кинулася. Подивилася в ці до болю рідні очі, тепер такі відкриті й беззахисні. І серце, яке ще мить тому шалено билося від страху та люті, раптом наповнилося таким теплим, тихим божевіллям, що їй захотілося засміятися.
— Усе добре, — тихо промовила вона й поклала долоню йому на груди, відчуваючи під пальцями несамовитий стукіт його серця.
Потім міцно обійняла, сховавши обличчя в нього на шиї, і прошепотіла — крізь сльози та усмішку водночас:
— Дякую тобі, мій герою. Тепер це справді наш дім.
