Та цього разу пересидіти в тіні й удавати, ніби його це не стосується, Андрієві вже не вдасться.
Відведені двадцять хвилин спливли майже непомітно — так само, як розчиняється крижинка у склянці з теплою горілкою. Ніхто й не подумав підводитися. Навпаки, гулянка ніби отримала новий заряд. Дядько Богдан, червоний від алкоголю й спеки, пітний і задоволений, намагався підлаштувати стару гітару, у якої бракувало однієї струни. Тітка Марія, закинувши ногу на ногу, реготала так гучно, що перекривала всіх, і зовсім не соромилася своїх набряклих вен.
Андрій так і не поїхав. Він залишився біля матері, втягнувши голову в плечі, й з якоюсь злою впертістю колупав виделкою підсохлий шматок огірка. Вибір було зроблено. Точніше, він знову обрав не вибирати нічого, наївно сподіваючись, що все якось саме вляжеться, розсмокчеться, мине, мов невдалий синець. Наталія Іванівна, помітивши, що невістка й досі сидить у кріслі, переможно скривила губи й підняла чарку.
— Ну от і добре! — гримнула вона на всю веранду. — Побісилася та й заспокоїлася. Жінка — вона як погода: зранку злива, а надвечір сонечко. Андрію, налий дружині, чого сидиш, як пеньок! Вип’ємо за те, що здоровий глузд узяв гору над гонором!
Олена повільно підвелася. Вона не ридала, не схлипувала, губи її не тремтіли. Усередині було тихо й порожньо — дзвінка, майже мертва порожнеча, яка приходить після відсікання чогось важливого, коли знеболення ще тримає і болю немає, є тільки ясне усвідомлення: назад уже нічого не повернути. Вона взяла сумочку, перевірила телефон, намацала ключі від машини. Кожен рух був спокійний, вивірений, точний — наче перед складною операцією.
— Здоровий глузд справді переміг, Наталіє Іванівно, — сказала Олена рівним голосом, ніби йшлося про список продуктів на завтра. — Тільки ви зарано святкуєте.
Вона підійшла до Андрія. Той підвів на неї каламутні очі, у яких одночасно плуталися жалюгідна надія й первісний страх. Він, здається, і досі чекав, що вона сяде поруч, візьме пластиковий стаканчик, ковтне разом з усіма й стане «своєю».
— Ключі від квартири, — Олена простягнула долоню.
— Що? — Андрій безглуздо кліпнув. Виделка вислизнула з пальців і дзвякнула об тарілку.
— Ключі від моєї міської квартири, Андрію. Поклади на стіл. Негайно.
— Олено, ну ти знову за своє? — протягнув він жалібно й одразу озирнувся на матір, шукаючи порятунку. — Та ми ж нормально сиділи… До чого тут ключі? Завтра разом поїдемо…
— Ми з тобою більше нікуди разом не поїдемо. Ти лишаєшся тут. Зі своєю мамою, з дядьком Богданом, із салатом на скатертині й усім цим брудом, який ви тут розвели. Це твоє середовище, Андрію. Тобі тут саме місце. А в мою квартиру ти більше не зайдеш.
Наталія Іванівна так грюкнула чаркою об стіл, що горілка бризнула на липку клейонку.
— Ти що мелеш, дурепо?! — верескнула вона, миттю скинувши з себе напускну доброзичливість. — Чоловіка з дому виганяєш? Та хто ти взагалі така?! Він там зареєстрований!
— Він там не зареєстрований, — крижано відповіла Олена, навіть не повернувши голови до свекрухи. — Його реєстрація у вас, у двокімнатній квартирі в Полтаві, Наталіє Іванівно. Разом із вами, вашою сестрою та племінниками. А в моїй квартирі він просто жив. Доки був моїм чоловіком. Але чоловік, який дозволяє своїй рідні витирати ноги об його дружину, мені не потрібен.
Олена нахилилася ближче до Андрія. Він мимоволі відсахнувся, наче від неї повіяло справжнім морозом.
— Я дала тобі можливість обрати. Ти обрав маму. Чудово. Гідний син. Тепер живи з нею. Ключі. На стіл. Або я сьогодні ж увечері міняю замки, а твої речі виставляю на сходовий майданчик у сміттєвих пакетах. І повір, Андрію, я це зроблю. Ти знаєш: порожніх погроз я не кидаю.
Тремтячими пальцями Андрій поліз у кишеню шортів і витягнув в’язку ключів. Метал дзенькнув об скляну поверхню стола. У тиші, що раптом упала на веранду, цей звук прозвучав майже оглушливо. Гітара в руках дядька Богдана замовкла. Тітка Марія перестала жувати. Усі втупилися в Олену так, ніби перед ними стояла істота з іншої планети, яка раптом заговорила мовою безжальної правди.
— А тепер слухайте мене дуже уважно, любі родичі, — Олена забрала ключі й випросталася, повільно обвівши поглядом строкату компанію. — Поліцію я викликати не буду. Битися з вами теж не збираюся. І тягати когось за волосся — тим паче. Мені надто гидко до вас торкатися. Допивайте свою горілку. Доідайте мій сир. Якщо совість дозволить — ночуйте в моєму ліжку. Але завтра о десятій ранку сюди приїде бригада майстрів міняти паркан і встановлювати сигналізацію. Разом із ними будуть хлопці з приватної охорони. Якщо на той момент тут залишиться бодай одна ваша шкарпетка — нарікайте тільки на себе.
— Та ти нас лякати надумала?! — заревів дядько Богдан, спробував підвестися, але його хитнуло, і він важко гепнувся назад на лаву. — Ми рідня! Маємо право!
— Ви маєте право лише забратися звідси, поки я ще говорю спокійно, — відрізала Олена. — Андрію, прощавай. Заяву на розлучення подам через «Дію», тобі навіть ходити нікуди не доведеться. Зручно, правда? Ти ж так любиш, коли все зручно.
Вона розвернулася й пішла до машини. Не озирнулася жодного разу. Її спина була рівна й напружена, мов струна.
— Олено! Стій! — раптом заволав Андрій, підскакуючи з місця. — Ти не можеш просто так поїхати! Олено, це ж маячня! Мамо, скажи їй!
Наталія Іванівна схопила сина за руку й різко смикнула вниз, змусивши знову сісти.
— Сиди! — прошипіла вона з люттю. — Нехай котиться, істеричка! Поплазує ще на колінах, нікуди не дінеться! Кому вона така потрібна, стерво, ще й з іпотекою на шиї? Повернеться, Андрійку, ще як повернеться. Ми їй тоді свої умови поставимо!
Олена сіла у свій кросовер. У салоні пахло шкірою та її парфумами — чистим, прохолодним запахом свободи. Вона завела двигун, і глибоке гарчання мотора перекрило п’яні вигуки з веранди. У дзеркалі заднього виду вона побачила, як Андрій було рвонувся слідом, але мати вчепилася в його руку й щось несамовито шипіла йому просто в обличчя.
Олена натиснула на газ. Гравій сухо захрумтів під колесами. Вона виїжджала за ворота власної ділянки, лишаючи позаду витоптаний газон, мангал із димом і купку чужих людей, які безсоромно жерли її життя. Завтра тут будуть нові замки. Завтра приїде клінінг. Завтра все це місце знову стане її. А сьогодні вона їхала до порожньої, тихої квартири, де ніхто не насмілиться торкнутися її улюбленої чашки.
Серце билося рівно. Сліз не було. Зате була ясність — тверда, холодна, майже цілюща. Вона щойно скинула баласт, який тягнув її на дно останні три роки. І цей баласт зараз сидів на веранді, слухав маму, пив теплу горілку й остаточно проміняв сім’ю на миску олів’є.
