— Коли вона валізи складала, де ти тинявся?
— Пив, — глухо відповів Дмитро, навіть не підводячи очей.
— Ну звісно! І чого це я питаю? Авжеж, пив! — Галина Олександрівна сплеснула руками. — А вона тим часом спокійнісінько зібрала манатки й подалася в теплі краї до коханця. Святого в неї за душею немає! А ти сидиш, мов обскубане курча. Тьху на тебе! Негайно підводься, їдь за нею, шукай, повертай!
Дмитро криво всміхнувся.
— Навіщо, мамо? Вона ж чорним по білому написала: «Прощавай». Тут усе зрозуміло. Та й, якщо чесно… тепер у неї є все, чого вона хотіла: гроші, закордонний паспорт і, може, навіть щастя.
— Ой, Дмитре, Дмитре… Дурний ти, сину, ох дурний… — Галина Олександрівна раптом ніби здулася, опустилася на стілець і втупилася в підлогу. — І я, стара нерозумна, теж наробила лиха. Треба було Марії купувати путівку, а не мені.
Минув місяць. Марія не повернулася.
Із фотографій у соцмережах Галина Олександрівна дізналася, що невістка була зовсім не в Туреччині, як здавалося спершу, а на Кіпрі. Потім — у Римі. Далі — у Парижі. На кожному знімку Марія сяяла: сміялася, позувала, стояла біля Ейфелевої вежі в сукні ніжного лососевого відтінку. Бороданя звали Андрій. Він був розлучений, мав власну справу й жив у Європі.
Під однією світлиною Марія залишила підпис: «Коли жінка перестає чекати дива від чоловіка, вона знаходить його сама».
Невдовзі прийшли й документи на розлучення. Дмитро навіть не став уважно читати папери. Просто машинально поставив підпис, склав усе назад у конверт і відніс на пошту.
Галина Олександрівна тепер часто сиділа на кухні мовчки. За ці тижні вона помітно посивіла, наче за одну мить постаріла на кілька років. І тільки інколи шепотіла, дивлячись у порожнечу:
— Я ж хотіла, щоб моєму синові було добре… А вийшло — сам лишився. Хотіла моря, відпочинку, радості… А тепер маємо самотність і ганьбу.
Минуло ще два тижні. Одного дня у двері подзвонили.
Дмитро відчинив неохоче. На порозі стояла Марія — вродлива, доглянута, у стильній блузці, із легким середземноморським загаром. Він кілька секунд дивився на неї й не міг повірити власним очам.
— Привіт, Дмитрику, — сказала вона легко й зайшла до квартири так, ніби й не зникала. — Мені треба забрати кілька речей: старі фото, документи. Ти не проти?
Він мовчки кивнув. Постояв, вагаючись, а потім усе ж спитав:
— Ти… щаслива з Андрієм?
— Так, щаслива. Навіть дуже, — Марія подивилася на нього спокійно. — Але головне не це. Він мене поважає. А ти мене не поважав ніколи.
— Це через ту путівку? Бо я тоді купив її мамі, а не тобі?
— Ні, Дмитре. Не тільки через це. Просто ти завжди обирав свою матір замість мене. Завжди: коли йшлося про машину, про відпустку, навіть про один-єдиний вечір, який я просила провести лише вдвох.
