Вона остаточно вимкнула звук.
— Переночуєш у мене? — тихо спитала Оксана. — Поживеш, доки не підшукаєш собі квартиру.
— Якщо тобі справді не буде незручно…
— Дурненька, — Оксана легенько штовхнула її плечем. — Ми ж тепер компаньйонки. Разом усе й піднімемо.
Того вечора вони сиділи на Оксаниній кухні, пили чай і розписували перші кроки. Обладнання, майстри, ремонт, реклама, сторінки в соцмережах, вивіска… Справ було стільки, що голова йшла обертом. Але Наталія більше не панікувала. Страшно їй було раніше — тоді, коли вона проживала не своє життя й щодня ковтала чужі накази. Тепер страх поволі відступав.
Наступного ранку, у середу, Наталія прокинулася ще вдосвіта. Оксана міцно спала, а вона тихо підвелася, одяглася й вийшла надвір. Грудневий ранок щипав морозом, у вітринах уже мерехтіли новорічні гірлянди. Люди поспішали на роботу, хтось сміявся за столиком у кав’ярні, хтось зупинявся біля прикрашених ялинок і фотографував блискучі іграшки.
Наталія зайшла до квіткової крамниці й купила собі букет білих троянд. Без причини. Просто тому, що захотіла. І тому, що тепер могла.
Потім вона попрямувала до салону — їхнього салону. Відчинила двері, увійшла всередину й поставила квіти на підвіконня. Після цього сіла просто на підлогу посеред порожнього приміщення. Нічого не робила. Лише дивилася довкола й думала.
Телефон коротко завібрував. Повідомлення надійшло з незнайомого номера: «Це Петро. Як ви?»
Наталія набрала відповідь: «Добре. Дякую вам. Справді добре».
За хвилину екран знову засвітився: «Радий це чути. Я теж усе вирішив. Сьогодні вранці подав на розлучення. Нехай живуть разом — вони варті одне одного».
Наталія мимоволі усміхнулася. Дивно виходило: двоє майже чужих людей, яких поєднала тільки чужа зрада, раптом стали союзниками.
Ближче до обіду приїхала Оксана з дизайнеркою. Дівчину звали Роксолана. Вона мала яскраве волосся й планшет, на якому швидко робила начерки. Вони обговорювали кольори, розташування крісел, дзеркала, світло, полиці для косметики. Наталія уважно слухала й час від часу пропонувала власні ідеї. Роксолана кивала та щось занотовувала.
— У вас дуже добрий смак, — сказала вона нарешті. — Не так часто трапляються клієнти, які відчувають простір.
Наталія подякувала й раптом відчула, як у грудях теплішає. Уперше за багато років хтось не відмахнувся від її слів, не перебив, не знецінив. Її думку почули. І визнали важливою.
Увечері, коли всі розійшлися, Наталія залишилася в приміщенні сама. Вона вмостилася на підвіконні й дивилася на вулицю. Повз проходили люди — кожен зі своїми турботами, радощами, втратами й надіями. І вона теж була частиною цього руху. Не зламана дружина. Не безкоштовна прислуга для свекрухи. Просто Наталія. Жінка, яка відкриває салон краси. Жінка, яка починає заново.
Телефон знову задзвонив. Цього разу вона відповіла — на екрані висвітилося ім’я Дмитра.
— Алло, — спокійно сказала Наталія.
— Наталіє… — його голос тремтів. — Де ти? Приїдь, нам треба поговорити…
— Нам уже немає про що говорити, Дмитре.
— Це непорозуміння! Людмила… вона сама… я не хотів…
Наталія коротко всміхнулася.
— Чотири місяці непорозуміння? Цікаво звучить. Послухай, я не збираюся витрачати на це сили. У понеділок подам на розлучення. Квартира залишається тобі, я нічого не вимагатиму. Гроші, які я забрала, — мої. Я їх заробила. На цьому все.
— Але Нат…
— Не Нат. Уже не твоя Нат, — сказала вона й раптом відчула, як усередині остаточно обривається остання нитка. — Живи з Людмилою. Будьте щасливі.
Вона завершила дзвінок. Потім заблокувала його номер. За ним — номер свекрухи. І решту контактів із того життя, яке більше не мало над нею влади.
За вікнами спалахнули ліхтарі. Почав падати сніг — легкий, пухнастий, майже казковий. Наталія стежила, як сніжинки кружляють у світлі вітрин, і думала: зараз грудень. Новий рік зовсім поруч. А отже, й нове життя — також.
Вона підвелася, замкнула приміщення на ключ і вийшла на вулицю. У кишені лежала важка зв’язка ключів від салону — справжня, відчутна, її. У куртці — телефон, який більше не розривався від чужих вимог. У голові — плани, задуми, надії.
А попереду було все. Абсолютно все.
За місяць салон відчинить двері. З’являться перші клієнтки. Оксана робитиме манікюр, Роксолана — стрижки, а Наталія керуватиме всім цим: власною справою, власною мрією, власним майбутнім.
А Дмитро… що ж. Нехай живе зі своєю Людмилою. Нехай тепер його мама командує нею. Це вже не Наталина історія.
Її історія була тут. У цьому місті, на цій вулиці, у маленькому салоні з великими вікнами. Там, де пахло фарбою і надією. Там, де вона нарешті стала собою.
