— У тітки вся спина в пролежнях, — долинуло з кухні. — Ми вчора заходили до неї й самі все бачили.
— Які ще пролежні?! — в Оксани на мить потемніло в очах, ніби підлога під ногами раптом попливла. — Немає в неї ніяких пролежнів! Я щодня обробляю шкіру, перевертаю її, стежу…
— Бреши далі, — відрізала Світлана Петрівна й рішуче рушила до кімнати свекрухи. — Зараз я сама все перевірю.
Оксана кинулася слідом. Надія Іванівна лежала на ліжку бліда, із заплющеними повіками. Дихання в неї було важке, зі свистом, ніби кожен вдих давався через силу. Світлана Петрівна, не виявивши ані краплі делікатності, різко смикнула ковдру й задерла на старенькій нічну сорочку.
— Ось! Дивись! Бачиш?! — вона ткнула пальцем у спину сестри.
Оксана нахилилася ближче. Так, там справді було почервоніння — маленька плямка, не більша за монету. Але це не скидалося на пролежень. Звичайне подразнення від того, що людина майже не встає. Вона ж щодня змащувала це місце кремом…
— Це не пролежень, — тихо промовила Оксана. — Це просто…
— Замовкни! — верескнула Світлана Петрівна так, що в кімнаті ніби задзвеніло скло. — Думаєш, я не знаю, з чого все починається? Я двадцять років медсестрою пропрацювала! Ти довела мою сестру до такого стану! Навмисне довела!
— Ви при своєму розумі? — Оксана відступила на крок. Пальці в неї затремтіли. — Я роблю для неї все, що можу! Усе!
— Може, Степанові подзвонити? — втрутилася Марта, повертаючись із кухні з набитим ротом. — Нехай знає, що тут його дружина виробляє.
— Зараз і подзвоню! — Світлана Петрівна вже витягала телефон із сумки.
Оксана стояла посеред кімнати й відчувала, як усередині все стискається в тугий болючий вузол. Це було несправедливо. Жорстоко. Вона віддала останні сили, забула про себе, про власне життя, про сон і спокій — і ось чим їй віддячили. Звинуваченнями. Приниженням.
Надія Іванівна розплющила очі. Погляд у неї був каламутний, запалений.
— Світлано? — прошепотіла вона. — Ти прийшла?
— Тут я, Надійко, тут, — Світлана Петрівна сіла на край ліжка й миттєво змінила лють на жалісливий, майже ніжний тон. — Не хвилюйся. Ми все бачимо. Абсолютно все.
Старенька повільно повернула голову до Оксани. І в її очах промайнуло щось таке… злорадство? Ледь помітна, задоволена іскорка.
— Вона… вона погано… — прохрипіла свекруха. — Забуває… ліки…
— Неправда! — вирвалося в Оксани. — Я завжди даю їх вчасно! Завжди!
— Не смій кричати на хвору людину! — Світлана Петрівна підскочила з місця. — Вона ще й горло на неї дере! Степане! Степане, ти чуєш?!
Вона вже говорила в слухавку. Оксана почула глухий голос чоловіка, але слів розібрати не змогла.
— Негайно їдь додому! — продовжувала Світлана Петрівна. — Твоя мати в жахливому стані! А ця… ця зовсім совість втратила!
Розмова тривала хвилини три. Увесь цей час Марта стояла у дверях і дивилася на Оксану з погано прихованою посмішкою. В її очах світилося відверте задоволення: комусь боляче, хтось упав у яму, а вона стоїть зверху й гріється біля чужого лиха.
— Степан зараз буде, — оголосила Світлана Петрівна, ховаючи телефон. — І ми з ним поговоримо. Серйозно поговоримо. Бо так далі тривати не може!
— Та ким ви себе вважаєте?! — Оксана відчула, як у ній щось із тріском ламається. — Це мій дім! Моя родина! На якій підставі ви…
— На підставі?! — Світлана Петрівна аж роздулася від обурення. — Я маю повне право захищати свою сестру! А ти… ти взагалі хто така? Усього лише дружина. Легко прийшла — так само легко й підеш.
— Мама правильно каже, — кивнула Марта й облизала пальці. — Незрозуміло ще, з якого дива ти тут командуєш. Будинок Степанів. І мати теж його.
Оксана опустилася на стілець. Сил сперечатися вже не було. Та й навіщо? Вони все вирішили заздалегідь. Вирок уже винесено, і жодні її слова нічого не змінять.
За вікнами тривала зима — безжальна, крижана. Сніг сипав і сипав, засипаючи подвір’я, машини, лавки. Світ зовні ставав білим, майже чистим… але в цій квартирі панував зовсім інший колір. Сірий. Глухий. Темний.
Гримнули вхідні двері — Степан повернувся. Оксана підвела очі й зустрілася з його поглядом. У ньому не було сумніву. Він уже повірив не їй.
Степан скинув куртку й навіть не глянув на дружину. Одразу пройшов до матері, нахилився над нею.
— Як ти, мамо?
— Погано, сину, — застогнала Надія Іванівна. — Дуже погано… Вона не годує… води не дає…
— Що?! — Оксана схопилася зі стільця. — Це ж нісенітниця! Я вчора варила їй бульйон!
— Який ще бульйон? — пирхнула Світлана Петрівна. — Із кубика, мабуть? Суцільна хімія. Хворій людині таке давати не можна!
— Степане, ти ж знаєш… — Оксана зробила крок до чоловіка, але він зупинив її одним лише поглядом. Холодним. Чужим.
— Знаю, — повільно сказав він. — Знаю, що останнім часом ти стала якоюсь… іншою. Різкою. Грубою. Мене не слухаєш. А вчора взагалі накричала на мене.
— Я не кричала! Я просто сказала правду!
— Правду? — він випростався й повернувся до неї обличчям.