— Яку ще правду? Що моя мати тобі поперек горла стала? Що ти втомилася? А хто не втомлюється, Оксано? Думаєш, я не падаю з ніг? Щодня кручуся, працюю, гроші в дім приношу!
— А я, по-твоєму, що роблю?! — голос у неї здригнувся, але вона все ще трималася. — Сиджу тут, як наймичка! Без вихідних, без сну, без права бодай на годину вийти з дому!
— То наймемо доглядальницю, — байдуже кинув Степан, ніби йшлося про дрібну побутову незручність. — Раз уже тобі так нестерпно.
— Та річ не в доглядальниці! — Оксана відчула, як до горла підступають сльози, та силою втримала їх. Не тут. Не перед цими людьми. — Річ у тому, що ти мене не чуєш! Ти мене ніби взагалі не бачиш!
— Господи, знову ці жіночі сцени, — Степан роздратовано махнув рукою. — Тітко Світлано, ви побудете з мамою?
— Авжеж, — Світлана Петрівна всміхнулася так, ніби вже здобула перемогу. — Ми з Мартою залишимося. Доглянемо її як слід, не хвилюйся.
— От і добре. — Степан рушив до дверей. — А ти, Оксано, збирай речі. Поїдеш на кілька днів до своєї матері. Відпочинеш, охолонеш.
Оксана застигла на місці.
Це було вигнання. М’яке, прикрите словами про турботу й відпочинок, але від того не менш справжнє.
— Ти мене виганяєш?
— Я даю тобі перепочинок, — він навіть не озирнувся. — Чи тобі більше подобається залишатися тут і далі влаштовувати сварки?
За її спиною Марта тихенько хихикнула. Світлана Петрівна вже зручно вмостилася в кріслі біля ліжка Надії Іванівни, наче королева на троні. Стара лежала із заплющеними очима, проте Оксана помітила: кутик її рота ледь сіпнувся вгору. Задоволення. Самовдоволення.
І саме в цю мить усередині Оксани щось ніби клацнуло.
Вона не зламалася. Ні. Навпаки — усе раптом стало на свої місця.
— Знаєш що, Степане, — промовила вона тихо, але так виразно, що всі в кімнаті почули кожне слово. — Я піду. Справді піду. Тільки не на кілька днів.
Він нарешті повернувся. На його обличчі промайнуло здивування.
— Що ти сказала?
— Те, що й сказала. Я йду назавжди. — Слова виривалися самі, наче говорила вже не вона, а хтось сильніший усередині неї. — Двадцять три роки я прожила поруч із тобою. Терпіла твою матір, яка зненавиділа мене ще з першого дня. Терпіла, що ти приходиш додому й навіть не вважаєш за потрібне сказати “дякую”. Терпіла, що для тебе я — не людина, а частина обстановки. Зручна. Безкоштовна.
— Ти при своєму розумі? — Степан ступив до неї. — Оксано, ти взагалі розумієш, що верзеш?
— Розумію, — вона повільно похитала головою. — Мабуть, уперше за багато років розумію все абсолютно ясно. Мені набридло бути невидимкою. Набридло, що за будь-яку біду винна я. Хочете доглядати свою матір — доглядайте. Ви ж усі такі правильні, такі турботливі. От і покажіть, на що здатні.
— Оксано, схаменися! — підскочила Світлана Петрівна. — Ти дружина! У тебе є обов’язки!
— У нього вони теж були, — Оксана різко кивнула в бік чоловіка. — Любити. Поважати. Берегти. І де це все?
Степан налився червоним. Пальці його стиснулися в кулаки.
— Ти ще пошкодуєш, — процідив він крізь зуби. — Приповзеш назад, от побачиш. Куди ти підеш? У тебе ж нічого немає.
— Спершу поїду до мами. Потім знайду роботу. Зніму кімнату. — Оксана зайшла до спальні й дістала зі шафи стару дорожню сумку. — А далі буде видно.
Вона збиралася швидко, не роздумуючи. Брала тільки найнеобхідніше: документи, кілька светрів, білизну, теплі шкарпетки. Руки не тремтіли. Серце билося рівно. Дивний спокій розливався тілом — такий, ніби після довгої хвороби раптом спала гарячка, і можна було нарешті вдихнути на повні груди.
Степан стояв у дверях спальні й мовчки дивився на неї. У його погляді миготіло щось схоже на розгубленість. Очевидно, такого повороту він не передбачив.
— Ти це серйозно? — запитав уже значно тихіше.
Оксана застібнула сумку. Потім підвела на нього очі й довго, уважно вдивлялася в його обличчя. Вона ніби намагалася відшукати в цих рисах того молодого хлопця з базару, який колись обіцяв її оберігати. Але не знайшла. Перед нею стояв чужий чоловік — змучений, сердитий, із погаслим поглядом.
— Серйозніше нікуди, — відповіла вона.
Вона пройшла повз нього. Повз переможний погляд Світлани Петрівни. Повз криву посмішку Марти. Біля ліжка свекрухи Оксана зупинилася. Надія Іванівна розплющила очі.
— Бувайте, — сказала Оксана рівно. — Одужуйте.
У старечих очах раптом майнув страх. Наче тільки тепер до неї дійшло, що саме вона зробила і чим усе обернулося.
Оксана вийшла з квартири й зачинила за собою двері.
У під’їзді було зимно: вікно на сходовому майданчику не зачинялося, і крижаний вітер гуляв між поверхами. Вона щільніше загорнулася в пальто, перехопила сумку зручніше й почала спускатися вниз.
Надворі зима не відступала. Сніг сухо рипів під ногами, мороз пощипував щоки. Та Оксані чомусь було тепло. Десь глибоко всередині розливалося незнайоме, майже забуте відчуття — легкість. А може, свобода.
Вона йшла засніженим двором, і з кожним кроком минуле залишалося все далі. Там, у тій квартирі. З тими людьми. З їхніми докорами, мовчанням і байдужістю.
Попереду чекала невідомість. Страшна, непевна — але дивним чином правильна.
Оксана усміхнулася. Уперше за довгі місяці.
І рушила далі — у білу зимову далечінь, туди, де починалося її нове життя.