А далі все пішло по висхідній. Дмитро почав навмисне тягати додому пакети з ресторанів і служб доставки. Розкладався за столом так, ніби демонстрував трофеї, і вечеряв сам, поки ми з Марком на кухні доїдали якийсь найпростіший салат. Запах смажених крилець із фастфуду або гарячої піци розповзався по всій квартирі. Марко нишком поглядав на батька голодними очима, але Дмитро навіть не робив вигляду, що збирається поділитися.
— Мамо, а чому тато мені піцу не дає? — на третій день тихенько спитав син.
— Бо в тата, Марку, “особисті гроші”, — я провела долонею по його волоссю. — А в нас із тобою — спільні. Ходімо, я тобі млинців напечу. Я борошно купила.
Саме тоді всередині мене ніби остаточно перегорів останній запобіжник. Якщо дорослий чоловік здатен спокійно набивати живіт смаколиками, коли його власна дитина їсть порожні млинці, — це вже не чоловік. І не батько. Це нахлібник, який просто живе поруч.
Остаточно все вибухнуло в п’ятницю. Після роботи я витягла з поштової скриньки чек. Доставка з дорогого магазину електроніки. Одержувач — Дмитро. Сума — сорок тисяч гривень. Новий ігровий монітор.
Я зайшла до квартири. У великій кімнаті Дмитро сидів на підлозі й розпаковував велетенську коробку. Обличчя в нього сяяло так, ніби він виграв квартиру в лотерею.
— Дивися, яка штука! — він навіть на мить забув, що ми взагалі-то посварені. — Чотири К, частота шалена. Тепер у танки ганятиму як бог.
— Сорок тисяч, Дмитре? — я поклала чек перед ним на стіл. — У нас прострочка за іпотекою за минулий місяць — три тисячі, бо ти “не додав”. У Марка зуби ростуть криво, стоматолог сказав, що потрібні брекети. А ти купуєш собі монітор?
— Ой, тільки не заводься знову! — він миттєво настовбурчився. — Я на нього три місяці відкладав. Із власної зарплати! Маю право!
— Маєш, — спокійно погодилась я. — А я маю право не жити з людиною, яка краде майбутнє у свого сина.
— Що значить — краде? Ти взагалі чуєш, що мелеш?
Відповідати я не стала. Просто вийшла в передпокій, взяла його спортивну сумку — ту саму, з якою він ходив до залу, — і почала мовчки скидати туди його речі. Прямо з вішака. Сорочки, футболки, шкарпетки, усе підряд.
— Ей! Ти що виробляєш?! — він вискочив у коридор і замахав руками. — Поклади назад! Ти збожеволіла?
— Ні, Дмитре. Я нарешті прийшла до тями. У тебе є п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати решту. Їдеш до мами. Вона тебе любить, нагодує і ще й помилується твоїм чудовим монітором.
— Ти не можеш мене вигнати! Я тут зареєстрований! — він спробував відтиснути мене плечем, але я лише подивилася на нього так, що він одразу стих.
— Квартира куплена до шлюбу, Дмитрику. Ти тут — ніхто. А твоя реєстрація не дає тобі права перетворювати моє житло на перевалочний пункт. Завтра ж подам до суду на зняття з реєстрації. А зараз — виходь. Інакше я викликаю поліцію та скажу, що сторонній чоловік ломиться до моєї квартири.
— Ти ще пошкодуєш! — він схопив сумку, запхав туди монітор — пріоритети, звісно, на місці, — і вилетів за двері. — Сама до мене приповзеш, коли Маркові на форму грошей не вистачить!
Я зачинила двері й провернула ключ у замку. Клац. Клац.