— Що? — не одразу второпав Андрій.
— Ти переїжджаєш до своєї мами.
Людмила Сергіївна миттю випросталася, ніби її смикнули за невидиму нитку.
— Олено, не влаштовуй тут виставу!
— І не думаю, — спокійно відказала вона.
Олена підійшла до тумби, дістала звідти великий рулон сміттєвих пакетів і відірвала кілька штук.
— У Андрія валіз небагато. Гадаю, частину речей можна скласти сюди.
Андрій дивився на дружину так, наче вона раптом заговорила якоюсь незнайомою мовою.
— Ти серйозно збираєшся мене виставити?
— Я? — Олена здивовано підняла брови. — Андрію, це ж не моя пропозиція. Твоя мама щойно дала мені вибір із двох варіантів. Перший мене не влаштовує. Отже, залишається другий.
— Вона не це мала на увазі!
— А що саме?
Людмила Сергіївна різко втрутилася:
— Я хотіла, щоб ти нарешті усвідомила, наскільки все серйозно!
— Усвідомила.
— Через якісь квадратні метри ти руйнуєш сім’ю!
Олена на мить замовкла.
Потім повільно поклала пакети на стіл.
— Ні, Людмило Сергіївно. Це ви прийшли до квартири, яку я купила за власні зароблені гроші ще до знайомства з вашим сином, і поставили мені ультиматум: або я переписую половину житла, або Андрій іде жити до вас. Я лише погодилася з умовами, які ви самі озвучили.
Свекруха почервоніла.
— Андрію, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
— Чую, мамо.
Андрій нервово провів рукою по волоссю.
— Олено, досить цієї маячні. Мама просто погарячкувала.
— Я нічого не погарячкувала! — тут же обурилася Людмила Сергіївна.
Олена ледь не розсміялася.
— Чудово. Тоді взагалі не бачу жодної проблеми.
Вона вийшла з кухні.
— Куди ти? — гукнув їй услід Андрій.
— Збирати твої речі.
Ось тепер чоловік по-справжньому злякався.
Він кинувся за нею.
— Олено, зачекай!
Та вона вже відчинила шафу в спальні.
З верхньої полиці дістала дорожню сумку й кинула її на ліжко.
— Ти що робиш?!
— Допомагаю тобі переїхати.
— Я нікуди не поїду!
Олена озирнулася.
— Тоді навіщо ти привів маму, щоб вона погрожувала мені твоїм переїздом?
Андрій відкрив рота.
І не знайшовся, що відповісти.
— Я хотів, щоб ти зрозуміла мою позицію.
— Я її зрозуміла.
Олена витягла з шафи кілька його футболок.
— Ти вважаєш, що два роки шлюбу дають тобі право на половину квартири, за яку я платила тоді, коли навіть не знала про твоє існування.
— Я не так казав.
— Саме так.
— Я говорив про гарантії!
— Гарантії, Андрію, створюють роботою, заощадженнями й власним майном. А не вимогою оформити на себе чуже.
Вона поклала футболки до сумки.
— І приставку свою не забудь. Ось вона справді твоя.
Андрій зблід.
— Тобто ти зараз через квартиру перекреслюєш два роки нашого шлюбу?
Олена завмерла.
— Ні. Я вперше за два роки уважно дивлюся на наш шлюб без ілюзій.
Вона сіла на край ліжка.
— І знаєш, що бачу? Комунальні платежі оплачую я. Побутову техніку купую я. Більшість продуктів приношу я. Прибираю я. Перу я. Усі домашні питання вирішую теж я. Ти живеш у квартирі без жодної орендної плати, користуєшся всім, що тут є, і при цьому ще й ображаєшся, бо юридично житло не твоє.
— Я твій чоловік!
— Саме тому я два роки не рахувала, хто скільки вклав. Але сьогодні ви з мамою змусили мене це порахувати.
У дверях спальні з’явилася Людмила Сергіївна.
Її впевненість помітно підтанула.
— Олено, припини цей цирк. Андрій нікуди не піде.
Олена подивилася на неї.
— Але ж ви сказали, що він житиме у вас.
— Я сказала це, щоб ти отямилася!
— Я й отямилася.
Людмила Сергіївна стиснула губи.
— У мене, між іншим, однокімнатна квартира!
Олена кілька секунд мовчала.
А тоді не втрималася:
— Оце вже справді цікаво.
— Що тут цікавого?
— Ви вимагали, щоб я віддала половину свого житла, бо вашому синові, мовляв, ніде жити. А насправді навіть не збиралися брати його до себе.
— Я не зобов’язана в моєму віці жити разом із дорослим сином!
— А я, виходить, зобов’язана дарувати цьому дорослому синові нерухомість?
Свекруха замовкла.
Олена підвелася.
— Людмило Сергіївно, будьте ласкаві, поверніть ключ.
— Який ще ключ?
— Ключ від моєї квартири.
— Ти вже зовсім з глузду з’їхала?
— Ні. Просто запасний ключ ми дали вам для того, щоб ви поливали квіти, коли нас немає вдома. А не для того, щоб ви без попередження приходили сюди й вирішували долю моєї нерухомості.