— Нічого я тобі віддавати не збираюся!
— Як хочете.
Олена лише злегка повела плечем.
— У понеділок викличу майстра й поміняю замок.
Людмила Сергіївна різко засунула руку в сумку. Кілька секунд вона роздратовано рилася всередині, шаруділа підкладкою, щось перекладала з місця на місце, а потім нарешті витягла зв’язку ключів.
Метал дзвінко вдарився об комод.
— Забирай!
— Дякую.
— Андрію, ми йдемо! — владно кинула вона синові. — Принижуватися перед нею ми не будемо!
Та Андрій навіть не зрушив із місця.
— Мамо, почекай мене внизу.
— Що?
— Я сказав: зачекай унизу.
Людмила Сергіївна втупилася в нього так, ніби він щойно зрадив її особисто.
— Ти ще й далі збираєшся її вмовляти?!
— Мамо!
Вона стиснула губи, різко розвернулася й вийшла. Двері за нею грюкнули так, що в коридорі дзенькнуло скло в шафці.
Андрій залишився посеред спальні. Розгублений, злий і водночас наляканий.
— Олено…
— Що?
— Давай забудемо цю розмову.
Олена спершу навіть не зрозуміла, про що він.
— Яку саме?
— Про квартиру.
Він зробив крок ближче, ніби збирався говорити м’яко й розумно.
— Мені не потрібна ніяка половина. Я погарячкував. І мама теж. Нехай усе буде, як було.
І саме тієї миті Олена остаточно збагнула.
Андрій боявся втратити не її.
Він боявся втратити свій зручний побут.
Квартиру.
Оплачені рахунки.
Їжу в холодильнику.
Випрані речі в шафі.
Можливість місяцями чекати на «нормальне замовлення» й не думати, де жити завтра.
— Ні, Андрію.
— Тобто як — ні?
— Так, як раніше, уже не буде.
— Через одну сварку?
— Не через сварку. Через те, що сьогодні ти дуже чітко показав, ким я для тебе є.
Він нервово хмикнув.
— І ким же?
— Людиною, у якої можна вимагати половину квартири як доказ любові.
Андрій опустився на край ліжка.
— Я просто хотів почуватися впевнено.
— Тоді починай створювати цю впевненість сам.
Олена застібнула блискавку на сумці, яку щойно дістала з шафи.
— Робота, орендоване житло, заощадження. Усе, як у дорослих людей.
— Ти серйозно мене виганяєш?
— Твоя мама вже чекає внизу.
За десять хвилин Андрій вийшов із квартири.
Ігрову приставку він забрав.
Джойстики — теж.
А от зарядний кабель забув.
Олена помітила це лише ввечері й уперше за весь день усміхнулася.
Наступного ранку телефон почав дзвонити без упину.
Спочатку телефонував Андрій.
Потім — Людмила Сергіївна.
Потім знову Андрій.
Олена не відповідала.
Ближче до обіду прийшло повідомлення від чоловіка:
«Мама каже, що ми обоє перегнули. Дозволь мені повернутися. Про квартиру більше не говоритимемо».
Олена прочитала текст.
І нічого не написала у відповідь.
Через три дні Андрій усе ж таки з’явився.
Подзвонив у двері.
Олена відчинила.
Він стояв на порозі з великою картатою сумкою в руці.
— Я повернувся.
Він уже збирався ступити всередину, але Олена не відійшла з проходу.
— Куди?
— Додому.
— Андрію, тепер твій дім — у твоєї мами.
— Олено, ну досить уже!
Він поліз у кишеню.
— Я не збираюся жити в неї на розкладному кріслі. Ми дві ночі нормально не спали. Вона до першої години дивиться телевізор.
Андрій витяг ключ, вставив його в замок.
Ключ не повернувся.
Він спробував ще раз. Сильніше. Потім підняв на Олену очі.
— Ти замок замінила?
— Так.
— Ти це серйозно?
— Абсолютно.
— Але я тут живу!
— Жив.
Кілька секунд Андрій мовчав, наче не міг підібрати слів.
— І що тепер?
— Тепер у тебе є саме те, чого ти так наполегливо домагався.
— Що саме?
Олена спокійно подивилася йому просто в очі.
— Можливість самостійно подбати про власні житлові гарантії.
І зачинила двері.
За місяць Андрій винайняв кімнату разом із тим самим Остапом, чиє розлучення так налякало його напередодні всієї цієї історії.
Досить швидко з’ясувалося, що оренда, комунальні платежі, продукти, пральний порошок, мийні засоби й усі дрібниці для дому коштують набагато більше, ніж здавалося тоді, коли більшу частину витрат непомітно оплачувала дружина.
Людмила Сергіївна ще не раз телефонувала Олені.
Спершу сипала докорами.
Потім почала просити.
А під кінець навіть запропонувала, як вона це назвала, «розумний компроміс»:
— Ну добре, не половину. Перепиши на нього хоча б чверть. Щоб Андрій повернувся, і всі нарешті заспокоїлися.
Олена тоді тільки розсміялася.
— Людмило Сергіївно, я вже заспокоїлася.
Минуло кілька місяців, і шлюб офіційно розірвали.
А одного вечора Олена сиділа на тому самому дивані, складала чисті рушники й раптом згадала ультиматум свекрухи:
«Або половина квартири, або він переїжджає до мене».
Тоді ці слова мали б її налякати.
А насправді вони стали для неї несподіваною послугою.
Бо інколи найкраща відповідь на чужий ультиматум — не сперечатися з його умовами.
А просто обрати той варіант, на який той, хто погрожував, зовсім не розраховував.