На дачі в Андрія вже світилося у вікнах, а з-за паркану тягнуло терпким березовим димком.
Олена сиділа на ґанку. Побачивши його, одразу підвелася.
— Остапе, що ти їй наговорив?
Він підійшов ближче й опустився поруч на сходинку.
— Те, що давно треба було сказати. Правду.
— Вона мені телефонувала. Ридала. Казала, що ти її вигнав.
— Я нікого не виганяв. Просто пояснив, що наш дім — не їдальня з вільним входом і безплатним обслуговуванням.
— Остапе, вона ж тепер образиться на все життя.
— Олено, вона ображається щоразу, коли перед нею не ставлять повний стіл. Це не образа. Це звичка брати чуже й не замислюватися.
Олена нічого не відповіла. Остап бачив, як у ній борються дві речі: давнє, майже вкорінене почуття провини й тихе розуміння, що цього разу він має рацію.
— Пам’ятаєш лютий? — спитав він м’якше. — Ти тоді три тижні лежала хвора. Температура, кашель, сил не було навіть чай собі зробити. Хто дзвонив? Андрій із дружиною дзвонили. Сусідка питала, чи треба щось купити. А тітка Галина? Жодного разу. Зате за два тижні після того, як ти оклигала, одразу: «Оленко, ми з дівчатами ввечері заїдемо!»
— Я знаю, — ледь чутно сказала вона.
— Знаєш ти, знаю я, усім це видно. Але щоразу ти зриваєшся до магазину, потім стоїш біля плити, потім ледве тримаєшся на ногах. А вони їдуть додому ситі, задоволені й без жодного докору сумління.
— Вона ж сама з трьома дітьми…
— Олено, вона тричі сама обирала собі чоловіків. І тричі розлучалася. Це її доля, її рішення, її відповідальність. Але чому наслідки цих рішень маєш оплачувати ти — своїми грошима, часом і здоров’ям?
Олена підвела на нього очі.
— Ти дуже різко з нею говорив?
— Можливо. Але чесно.
— Це не завжди одне й те саме, Остапе.
— Інколи саме так і є. Якщо людина двадцять три рази не чує спокійних натяків, на двадцять четвертий доводиться говорити прямо. Я не кричав. Не принижував. Просто назвав речі своїми іменами. Факти, Олено, вперті. Вони часто болять дужче за грубі слова.
З боку лазні вийшов Андрій, витираючи руки рушником.
— Ну що, перемир’я оголошено? Лазня натоплена, м’ясо на вугіллі, пиво у відрі з льодом. Чи ви тут до світанку миритися збираєтесь?
Олена подивилася на Остапа. Він мовчки чекав. Вона могла зараз сказати будь-що: що він не мав права втручатися, що вона його не просила, що тітка є тітка. Але промовила зовсім інше:
— Остапе… вона й справді жодного разу не сказала «дякую»?
— Жодного, Олено. За всі двадцять три приїзди.
Вона підвелася, струсила з джинсів пил.
— Андрію, неси вже м’ясо. Я голодна. Зараз поїмо, а потім — у лазню, з парою та віником.
Андрій розсміявся й рушив до мангала. Остап дивився, як Олена йде стежкою до альтанки — рівна, зібрана, ніби трохи вища, ніж була хвилину тому. Біля самої доріжки вона озирнулася.
— Остапе?
— Так?
— Якщо вона подзвонить у понеділок, я сама візьму слухавку. І сама їй відповім. Своїми словами.
Він лише кивнув. Остап розумів: легко не буде. Галина зателефонує — якщо не в понеділок, то у вівторок. Почне кричати, тиснути на жалість, згадувати покійну бабусю, родинну кров і все, що тільки зможе. Олені буде важко витримати.
Але сьогодні були лазня, гаряча пара, віник, м’ясо на вугіллі, холодне пиво й друзі поруч. Сьогодні його дружина сяде за стіл і їстиме те, що приготував хтось інший. Сьогодні вона буде гостею, а не обслугою. І саме так мало бути.
Остап підвівся, підійшов до мангала й перевернув шампури. Жар від вугілля дихав у долоні. Вечір стояв м’який і теплий. І від цього тепла легше ставало не тільки тілу.