Він вислухав її до кінця, не перебиваючи. Лише щелепи напружено ходили під шкірою. Потім мовчки дістав телефон і набрав номер.
— Мамо. Я вже в курсі. Сьогодні ти сказала моїй дружині позбутися моєї дитини.
— Я сказала те, що треба було сказати! — голос у слухавці гримнув так різко, що Надія розібрала кожне слово. — Хтось же мусив відкрити вам очі!
— Відкрити очі на те, як керувати чужим життям? — Максим говорив тихо, рівно, і від цієї рівності ставало моторошно. — Тоді послухай і мою правду. Дитина народиться. Дружина в мене одна — Надія. Твоїх грошей мені не потрібно. Жодної гривні. Ні на підгузки, ні на пам’ятник моїм нервам. І до нас ти більше не приходиш. Ані з дозволом, ані без нього.
— Ти як із матір’ю розмовляєш?!
— Спокійно й чемно. Зверни увагу, я навіть голосу не підвищив. Просто поставив межі там, де ти пройшлася бульдозером.
Світлана Михайлівна задихнулася від обурення й кинула слухавку. Минуло якихось двадцять хвилин — задзвонила Юлія.
— Максиме, ти при своєму розумі? Яка вам зараз дитина? — сестра заговорила швидко, ніби повторювала завчений текст. — Усе ж знову впаде на маму! Вона сама, у неї двокімнатна квартира й стара машина під вікнами!
— Юліє, зупинися, — урвав він її. — Ти зараз говориш не своїми словами. Це мамин голос, тільки трохи вищий.
— Я кажу розумні речі!
— Ти вже десять років кажеш “розумні речі”. Послухала маму — маєш іпотеку, ідеальний порядок у квартирі й чоловіка, який останні два роки дивиться крізь тебе, а не на тебе. Ще рік такої розсудливості — і він піде. Просто за розкладом.
— Не смій!
— Смію. Бо ти подзвонила лізти в мою родину, а власне життя взяти в руки боїшся, — Максим важко видихнув. — І запам’ятай: Надії з цього приводу ти не телефонуєш. Ніколи. Жодних натяків, жодних зітхань.
Він відключив виклик. Надія дивилася на нього так, що йому стало трохи ніяково.
— Що?
— Нічого. Просто я вперше бачу, як людина однією рукою тримає телефон, а другою — лінію оборони.
За два дні ввечері до них прийшли її батьки. Віктор Олегович сів за стіл і поклав перед собою теку. Надія встигла подумати, що там документи на машину.
— Ми продали будинок, — сказав він без довгих вступів. — Бабусин, у селі. Ще трохи назбирали по засіках. Разом три мільйони гривень.
— Тату…
— Помовч. Це ваші гроші. Оформимо через нотаріуса як дарунок на тебе, щоб потім ніхто язика не повернув. Купуйте житло.
Надія затулила обличчя долонями й раптом засміялася. Тільки в тому сміху сліз було значно більше, ніж радості. Максим підвівся, потиснув руку Вікторові Олеговичу, і голос у нього зірвався на хрип:
— Я вам цього ніколи не забуду. Ніколи.
— Краще її не забувай, — Віктор Олегович кивнув на доньку. — А ми якось упораємося.
— На однокімнатну вистачить, — уголос прикидала Галина Павлівна. — Скромно, зате своє.
— На двокімнатну, — твердо сказав Максим. — Візьмемо двокімнатну, різницю закриємо іпотекою. Дитині потрібна окрема кімната, а не куток за шафою. Я потягну. Заробіток у мене росте, та й мій верстат не в кожному дворі стоїть.
— Іпотека — це надовго, — обережно зауважила Галина Павлівна.
— Кімната для дитини — теж надовго.
Своїй матері Максим не сказав ані слова. Ні про гроші, ні про кредит, ні про нову адресу. Та світ виявився тіснішим, ніж хотілося: Світлана Михайлівна випадково перетнулася з Галиною Павлівною, почала з отруйного співчуття — і за хвилину сама витягла з неї усе потрібне.
Того вечора, коли вона приїхала, Надія саме складала речі в пакети й підписувала їх маркером. Максим відчинив двері й залишився стояти в отворі, перекривши коридор плечем.