— Відійди, — різко кинула мати. — Я хочу подивитися в очі цій… цій особі.
— Далі порога ти не зайдеш, — спокійно відповів Максим.
— Ти сам себе в ярмо загнав! — Світлана Михайлівна зірвалася майже одразу, ще не встигнувши переступити сходовий майданчик. — Кредит на житло! На двадцять років! І це тоді, коли дружина вагітна! Ти хоч розумієш, що накоїв?
— Розумію, — сказав він. — Купив кімнату для дитини. Недешево, зате з вікном.
— Дурень! Вони тебе обкрутили навколо пальця! Теща зі своїм чоловіком дали три мільйони — думаєш, із доброти? Це ж гачок, щоб ви тепер смикалися, як їм треба!
— Три мільйони — не гачок, мамо. Гачок — це коли кличуть жити до себе, а потім роками нагадують, хто тут господар і кому треба дякувати за кожен кут.
Надія з кімнати не озивалася. Вона складала светри, притискала пакети скотчем, виводила маркером: «постіль». Чула кожну фразу, але мовчала не тому, що злякалася. Просто Максим зараз сам тримав удар, і вона бачила: він витримує.
— А вона що?! — Світлана Михайлівна тицьнула рукою в бік кімнати. — Стоїть осторонь і мовчить! Хитра! Усілася тобі на шию й удає невинну!
— Вона пакує речі, — відказав Максим. — У нашу квартиру. Дивна в неї, знаєш, манера сидіти на шиї — з пакетами в руках і коробками під ногами.
— Я твоя мати!
— Так, ти моя мати. Саме тому я скажу це лише один раз. Ти вимагала, щоб я вбив свою дитину. Це був не добрий намір, не порада і не турбота. Це вирок, який ти сама собі підписала. Онука в тебе не буде. Онуки теж. Ти обрала це власними словами.
Світлана Михайлівна вже розтулила рота, але Максим підняв долоню, не давши їй перебити.
— І ще одне. Ти називаєш усе це переживанням за гроші. Насправді це жадібність, мамо. Звичайна, проста жадібність. Ти боїшся, що доведеться щось віддати: час, сили, гривні. Тому тобі дешевше, щоб ніхто взагалі не народжувався.
Вона сахнулася, ніби її справді штовхнули в груди.
— Та ти… та ви обоє! — слова плуталися, і вона ніяк не могла вхопитися за потрібне. — Ось Юлія розумна! Відмовилася! Закриють кредит — тоді й думатимуть!
— Авжеж. Років у шістдесят. Дуже свіжа ідея.
Світлана Михайлівна розвернулася й важко пішла вниз сходами, голосно, з образою в голосі, перелічуючи всіх винних: Галину Павлівну з чоловіком, які полізли зі своїми грошима, сина, що зовсім утратив голову, і невістку, яка тепер сяде й більше не підведеться. Її голос ще долітав знизу, коли кроки вже стихали між поверхами.
А саме в цей момент у житті її улюбленої, правильної й нібито розсудливої доньки все сипалося просто під ноги. Денис поставив дорожню сумку біля дверей і сказав без довгих вступів:
— Юліє, я подаю на розлучення. Більше немає сенсу. Ми десять років чекали дозволу жити. Я вже не хочу чекати.
Максим зачинив двері й повернув ключ у замку. Потім притулився спиною до полотна, заплющив очі й важко видихнув. Надія підійшла до нього й обійняла так міцно, що він тихо охнув.
— Ти мій лицар, — прошепотіла вона. — Щоправда, без коня і в домашній футболці.
— Лицар із кредитом на житло, — криво всміхнувся він. — Новий піджанр героїчного епосу.
— Ти будеш найкращим татом у світі. Я це точно знаю. Я ж тексти вичитую, у мене око натреноване на точність.
Максим тихо засміявся, поклав широку теплу долоню на її ще майже рівний живіт і затримав так. Рука трохи тремтіла.
— Слухай уважно, малий, — сказав він униз. — У тебе буде кімната з вікном на південь. І рідня в тебе буде така, що любить, а не така, що рахує.
— А якщо не малий, а мала? — спитала Надія.
— Тим паче. Тоді я взагалі нікому не дозволю пояснювати їй, коли саме вона має право жити.
Надія сховала обличчя в нього на грудях і нарешті заплакала. Тихо, легко, без того болю, що розриває зсередини. Так плачуть тоді, коли найстрашніше вже залишилося позаду.
— Ми впораємося? — ледве чутно запитала вона.
— Ми вже справляємося, — відповів Максим. — Просто ще не всі пакети підписані.