…і підняла його трохи вище, наче викладач, який демонструє аудиторії наочний матеріал.
— Якщо вже в нас несподівано з’явилася хвилинка для пізнавальної розмови, дозвольте пояснити одну просту кулінарну річ. Мармурова яловичина — продукт не для грубого поводження. Вона ніжна, вибаглива й потребує хоча б мінімальної поваги. Її обсмажують буквально по хвилині з кожного боку.
Я багатозначно кивнула в бік вікна.
— А наш шановний Артем, як усі ми чудово знаємо, будь-яке м’ясо доводить до стану священного вуглинки. Такої, якою потім можна на асфальті класики малювати. Віддати преміальний шматок під Артемові мангальні експерименти — це вже не кулінарія, а злочин проти здорового глузду.
Відро глухо стукнуло об стіл, коли я поставила його назад.
— А от цим шматкам із маринаду вже нічого не зашкодить. Навіть якщо в них просто зараз упаде метеорит. Тут, можна сказати, форма і зміст зійшлися бездоганно.
— Ти… ти просто неймовірно дріб’язкова! — зірвалася Наталія на вереск. — Ми ж до вас по-людськи приїхали, з відкритою душею, а ти кожну копійку рахуєш!
— Я рахую не копійки, Наталіє. Я рахую нахабство, — відповіла я тихіше, але в голосі з’явився той самий холодний метал, від якого зовиця мимоволі відступила ближче до дверей.
Я не відводила погляду.
— Ніхто вам не забороняє їсти дороге м’ясо, заїдати його свіжою фореллю й прикрашати стіл заморськими делікатесами. Будь ласка. Тільки купувати все це свято життя треба за власні гроші. А коли люди приїжджають у чужий дім із порожніми руками, зате з довгим переліком вимог, вони їдять саме те, що їм поставили на стіл.
Саме тоді двері скрипнули, і на кухню зайшов Дмитро.
Він витирав долоні вологою серветкою від будівельного пилу, примружувався від сонця й, здається, щиро чекав на гарний родинний день без жодних буревіїв.
— Ого, а що це у вас тут за концерт? На вулиці чути, — здивовано спитав він, переводячи розгублений погляд то на багряну матір, то на розлючену сестру. — М’ясо вже можна нести? Я мангал розпалив. Вугілля саме те.
— Твоя дружина нас принижує! — трагічно завила Валентина Михайлівна, кидаючись до сина так, ніби він був останньою барикадою перед неминучою катастрофою.
Вона вчепилася в його рукав.
— Вона купила якісь обрізки для дворових псів! Зганьбила мене перед Галиною! Ми просили нормальне м’ясо, щоб накрити стіл, як у людей, а вона підсунула жили в оцті! Скажи їй, Дмитре! Постав уже свою жінку на місце! Хто в цьому домі господар?!
Дмитро мовчки глянув на каламутні відра. Потім — на твердий, мов камінь, ковбасний сир. Далі його очі зупинилися на мені.
На якусь мить у його погляді промайнув той давній синівський страх перед материнським гнівом, на який Валентина Михайлівна завжди й робила головну ставку. Це був її улюблений, роками відшліфований прийом: тиснути на провину, нарощувати скандал, піднімати градус істерики доти, доки людина не здасться й не зробить будь-що, аби тільки вона замовкла.
Я не сказала нічого.
Просто стояла, спершись стегном об стільницю, і не збиралася виправдовуватися жодним словом.
То був наш із ним справжній іспит. Перевірка на дорослість. Якщо зараз він опустить очі й попросить мене вибачитися, «щоб не роздмухувати», якщо скаже потерпіти заради мами, я без скандалу складу сумку, сяду у свою машину й поїду до міста.
Дмитро повільно підійшов до столу.
Він узяв довгий паперовий чек із бюджетного супермаркету, який я завбачливо залишила на найвиднішому місці. Очима пробіг рядки: «Шашлик дачний — 2 шт. Сир ковбасний — 1 шт. Пиво світле — 10 шт.».
Після цього чоловік подивився у відчинене вікно.
Надворі Артем нарешті переміг непокірну кришку й із задоволенням сьорбав пінне просто з пляшки, нависаючи над моєю щойно висадженою клумбою з сортовими петуніями. Він кліпав повільно, як сонний карась, і, здається, абсолютно не розумів, чому м’ясо досі не шкварчить на решітці.
Діти Наталії тим часом із хрустом ламали сухі гілки старої сливи біля паркану.
— Мамо, — голос Дмитра прозвучав несподівано рівно, низько й твердо.
Він обережно вивільнив рукав із її пальців.
— Оксана витратила на це відро свої особисті гроші. Зі своєї зарплати. Якщо ти хотіла пригостити тітку Галину дорогим м’ясом на десять тисяч гривень, чому не купила його сама дорогою? Ви ж їхали машиною. Преміальних супермаркетів уздовж траси вистачає.
— Ми ж свої люди! — Валентина Михайлівна знову завела свою улюблену заяложену платівку, але тепер у її голосі вже чітко бриніла непевність.
Такої відсічі вона не чекала.
— У вас машини, дача, нормальні зарплати! Ви молоді! Невже шкода для рідної матері й тітки накрити пристойний стіл?
— Нам не шкода, — жорстко зупинив її Дмитро, відступивши на крок. — Але якщо статусних гостей запросила ти, щоб пустити пил в очі, то й банкет оплачуєш ти. Оксана зробила все правильно. Не подобається шашлик із відра — сідайте в машину й їдьте до найближчого заміського ресторану. Я нікого вмовляти не збираюся. І вибачатися теж.
Свекруха сіпнулася назад так, ніби син хльоснув її по обличчю мокрим рушником.
Наталія ошелешено заморгала, остаточно втративши ґрунт під ногами. Такого повороту вони не передбачили навіть у найгіршому сні. У їхній зручній картині світу Дмитро мав виконувати роль прокладки між ними й мною: умовляти мене проковтнути образу, розщедритися, змовчати й знову оплатити чужий комфорт заради родинного спокою.
І саме тут у гру вступив головний столичний резерв.
— Валентино! — раптом різко подала голос тітка Галина, яка весь цей час стояла в тіні біля холодильника й навіть не зняла темних окулярів.
Вона зробила крок уперед, і її доглянуте обличчя перекосила гримаса щирого обурення.
— Я чогось не зрозуміла. Ти мені весь минулий тиждень телефон обривала й обіцяла розкішний відпочинок на природі. Солодким голосом співала: «Галиночко, приїжджайте! Буде яловичина, дорогі сири, мій син прийме нас на найвищому рівні, вони з мене порошинки здувають!» А тепер виходить, що ти вирішила за мій рахунок перед невісткою пані з себе вдавати?
Тітка сердито поправила ремінець дорогої сумки на плечі.
— Хотіла показати, яка ти велика бариня? І я ще маю тобі за це дякувати?