Та я після трьох годин у заторах маю давитися цими копійчаними сосисками, схожими на папір, і вислуховувати ваші сільські розбірки через кілька копійок?!
Ось він — той рідкісний, майже прекрасний момент, коли нахабна схема, так старанно зліплена й прикрашена чужими обіцянками, розсипається просто на очах. Мов картковий будиночок, що з тріском накриває уламками тих, хто його й будував.
— Галиночко, ти тільки вислухай! Це все вона! — Валентина Михайлівна в паніці тицьнула в мій бік тремтячим пальцем із бездоганним манікюром. Вона ще намагалася врятувати бодай клаптик своєї знищеної репутації. — Невістка мені дісталася захланна, скупа, з ними ж неможливо боротися! У мене вже руки опускаються!
Я зрозуміла: настав мій час.
— Руки опускати не можна, Валентино Михайлівно, — промовила я солодко й дуже виразно. — Боротися завжди можна і навіть треба.
Із величезним задоволенням я повернула їй її ж улюблену фразу. Саме нею вона зазвичай підкріплювала прохання перекопати їй город у травні.
Я взяла зі столу бляшанку.
— І ще маленьке нагадування для декого: як ви ставитеся до людей, так і вони до вас. Хочете поваги, уваги й обслуговування — почніть із простого. Не розпоряджайтеся чужими грошима, ніби це ваш власний гаманець.
Потім я простягнула банку зовицi.
— До речі, Наталіє, делікатесів, на жаль, не буде. У кошторис не вклалися. Зате є кабачкова ікра зі знижкою. Чудовий витриманий продукт. Бажаєте скуштувати?
Тітка Галина скривилася з такою відразою, ніби їй запропонували не ікру, а щось зовсім непридатне для їжі. Вона ковзнула по рідній сестрі нищівним поглядом. Після цього Валентина Михайлівна помітно знітилася, зменшилася в плечах і враз утратила весь свій показний блиск.
— Знаєш що, Валино, — холодно вимовила столична гостя, уже розвертаючись до виходу. — Поїхали додому. Я на ваші сімейні вистави не підписувалася. У мене тиск підскакує від одного вигляду цього оцту. Артеме! Кинь пляшку, заводь машину! Дітей збирай, ми їдемо!
Артем, який щойно зручно вмостився на шезлонгу й прикрив очі в солодкому передчутті повного блаженства, видав протяжний, сумний, майже звіриний звук. Відриватися від безплатних напоїв йому було нестерпно.
Та сперечатися з владною тіткою він не наважився. Вона вже давно натякала, що впише його до заповіту на свою київську квартиру. Заради такої перспективи Артем був готовий навіть пропустити обід.
Збиралися вони напрочуд швидко й дивовижно мовчки.
Наталія, люто сопучи від образи й приниження, заштовхувала впертих синів у салон тітчиного кросовера. При цьому вона щось бурмотіла собі під ніс про бездушних, злих людей, яким гроші застелили очі.
Валентина Михайлівна, проходячи повз мене стежкою до хвіртки, спробувала спопелити мене своїм фірмовим проклятим поглядом. Але натрапила на мою абсолютно спокійну, приязну й сяючу усмішку. Через це вона спіткнулася на рівному місці, різко смикнула плечем і поспіхом відвернулася.
Машина кашлянула сизим димом із вихлопної труби, розвернулася просто по траві, прим’явши кілька кущиків кульбаб, і зникла за поворотом. Разом із нею зник увесь цей пересувний балаган.
На подвір’ї запанувала тиха, майже священна червнева благодать.
Лише пташки весело виспівували в гіллі молодої яблуні. Здавалося, вони теж раділи, що сьогодні в них не полетять обгортки від ковбаси, шкірки й порожні пластикові стаканчики.
Дмитро важко видихнув. Але в тому видиху було не виснаження, а справжнє, відчутне тілом полегшення.
Він підійшов до мене ззаду, поклав підборіддя мені на маківку й міцно обійняв за плечі.
— Суворо ти сьогодні з ними, — тихо сказав він.
У його голосі не чулося ані докору, ані жалю. Радше там бриніло приховане, майже хлопчаче захоплення.
— Зате справедливо, — відповіла я, притискаючись щокою до його теплого плеча й відчуваючи, як напруга останніх годин нарешті відступає. — Ти мангал далі розпалюватимеш? Вугілля ж перегорить.
— А що ми на ньому смажитимемо? — Дмитро криво всміхнувся й кивнув на самотні пластикові відерця, які лишилися на столі. — Оцей оцтовий жах? Я, звісно, після розвантаження вагонки голодний, але не настільки. Пасую.
Я хитро примружилася, вислизнула з його обіймів і попрямувала до холодильника.
Залізла в найдальшу шухляду, за каструльки з учорашнім гарніром, і урочисто витягла важку скляну посудину. Клацнули металеві застібки, кришка легко піддалася.
І літньою кухнею миттєво розлився густий, неймовірний, майже запаморочливий аромат свіжого м’яса. Воно було ніжно замариноване в домашньому кефірі, із соковитою цибулею, базиліком і терпким чорним перцем.
Дмитро ковтнув слину.
— Свиняча шия? — прошепотів він майже благоговійно, дивлячись на рівні, ідеальні шматки.
— Найкраща на всьому фермерському ринку, — підтвердила я. — Ексклюзив. Тільки для тих, хто розуміє різницю між справжньою родиною, де одне одного бережуть, і безплатним цілодобовим рестораном за викликом. Нанизуй на шампури.
Увечері ми сиділи на веранді лише вдвох, загорнувшись у пледи.
М’ясо вийшло бездоганним — м’яким, соковитим, із гарячим прозорим соком усередині та правильною, трохи солодкуватою хрусткою скоринкою. Дмитро налив нам по келиху густого рубінового напою, який я купила сама. Без чужих наказів, списків, погоджень і театральних претензій.
Десь далеко, на запорошеній вечірній трасі, котилася машина. Вона везла ображених, сердитих і дуже голодних родичів у бік задушливого міста — подалі від нашої дачі, наших грошей і нашого спокійного життя.
А на столі перед нами, поруч із великою тарілкою рум’яного, гарячого шашлику, сиротливо стояла відкрита банка дешевої кабачкової ікри. Біля неї лежав неторканий брусок ковбасного сиру.
— Знаєш, — Дмитро всміхнувся, дивлячись на вогонь у мангалі, і підняв келих, — без них шашлик виявився у тисячу разів смачнішим.
— Повністю згодна, — я тихенько цокнулася з ним. — І, зверни увагу, наші вітчизняні делікатеси теж лишилися цілими. Завтра з ковбасного сиру зроблю гарячі бутерброди, а кабачкову ікру поставлю до обіду. У нас нічого не пропаде.
Я поклала собі на тарілку ще один шматочок шашлику — рум’яний, соковитий, ніжний, просочений ароматом цибулі, базиліку й димку, з тонкою хрусткою скоринкою.
— А м’ясо й справді вийшло розкішне, — визнав Дмитро.
— Ще б пак, — усміхнулася я. — Рецепт маринаду в мене надійний. На відміну від деяких родичів, він мене жодного разу не підводив.