Я присіла на табурет, і пальці самі потягнулися до фартуха. Я складала його, розправляла долонею, знову згинала навпіл — ніби від цього руху в голові мало стати тихіше.
— Вона завжди так поводиться? — тихо спитала Юлія.
— Вісім років, — відповіла я. — Щосуботи.
Юлія лише похитала головою. Більше нічого не сказала. Та інколи мовчання близької людини звучить гучніше за будь-які слова.
Увечері Дмитро набрав матір. Розмова тривала хвилин двадцять. Потім він повернувся на кухню й, не дивлячись мені в очі, промовив:
— Вона образилася. Каже, ти принизила її при сторонній людині.
При сторонній людині. Юлія — моя подруга. П’ятнадцять років поруч. А те, що Оксана Григорівна при ній розтоптувала мене словами, виходило, нікого не бентежило.
Я дістала свій блокнот. Субота, дванадцяте жовтня. Продукти — три тисячі вісімсот гривень. Час — шість годин, разом із тістом. Підсумок — «підошва» в присутності подруги.
Дмитро пішов спати. А я залишилася на кухні й почала рахувати. Чотири суботи на місяць. Вісім років. Триста вісімдесят чотири суботи. На кожну — по чотири-п’ять тисяч гривень. Виходила сума більша за півтора мільйона. Я перевірила підрахунки. Потім ще раз.
Наступної суботи Оксана Григорівна приїхала так, ніби нічого й не сталося. І з тією самою млинкою в сумці.
Третя субота листопада. Я прокинулася о шостій. За вікном висіла сіра вогка мряка, і найбільше у світі мені хотілося накритися ковдрою з головою й не вставати. Але довелося. Напередодні Дмитро попередив: «Мама буде не сама. Приїде з Наталією і Софією».
Наталія — його сестра. Софія — племінниця, дев’ятнадцять років. За все життя я бачила їх тричі. Востаннє — чотири роки тому, на ювілеї Оксани Григорівни. Тоді Наталія скуштувала мій салат і кинула: «Ну, як для домашнього — зійде».
Я вирушила на ринок. Купила яловичину, свинину для котлет, овочі на салат, сметану, зелень. Потім зайшла до магазину — по хліб, масло й сир для нарізки. І вже звідти — додому, до плити.
Зварила суп зі свіжою капустою. Для котлет двічі перекрутила фарш, додала вимочений у молоці хліб і натерту цибулю. Смажила на важкій чавунній сковороді, яку колись подарувала мені мама. Кожну котлету — по п’ять хвилин з одного боку й стільки ж з іншого. Двадцять чотири штуки. Дві години біля плити.
Салат зробила простий: огірки, помідори, редиска, зелень, олія. Без вигадок, зате зі свіжих ринкових овочів.
До дванадцятої стіл уже чекав гостей. П’ять тарілок, п’ять наборів приборів, серветки. Хліб акуратно нарізаний, масло — в маслянці. Я зняла фартух, умилася й переодягнулася в чисту кофту.
Вони з’явилися о дванадцятій п’ятнадцять. Оксана Григорівна, Наталія і Софія. Дмитро відчинив двері, поцілував матір, обійняв сестру. Я стояла в коридорі й чекала, поки всі роздягнуться.
— Ого, — Наталія повісила куртку й втягнула носом повітря. — Котлетами пахне. Мамо, ти ж казала, що вона готувати не вміє?
Оксана Григорівна не відповіла. Лише стиснула губи — тим самим рухом, який я за ці роки бачила вже понад триста разів.
Ми сіли до столу. Я розлила суп, поставила тарілку з котлетами, підсунула салат.
Оксана Григорівна скуштувала ложку супу й одразу відклала прибор.
— Капуста тверда.
Капуста варилася рівно стільки, скільки треба. Я перевіряла.
Наталія надкусила котлету, повільно прожувала й поклала виделку на край тарілки.
— Сухуваті. Ти хліб у фарш клала?
Клала. Розмочений у молоці. Як завжди.
Софія тим часом перебирала виделкою салат.
— А чому без сиру? Із сиром же смачніше.
Це був овочевий салат. З олією. Без сиру. Бо він і мав бути овочевим.
Дмитро їв мовчки. Голова опущена, ложка рухалася від тарілки до рота й назад. Він не втручався. Власне, він ніколи не втручався.
Оксана Григорівна глянула на Наталію. Наталія — на неї. І свекруха сказала голосно, так, щоб почули всі на кухні:
— От бачиш, Наталіє. Я ж тобі розповідала. Двадцять чотири роки заміжня, а до пуття нічого не навчилася. Ні супу нормального, ні котлет. Я в її віці стіл на тридцять людей накривала, і всі ще добавки просили.
Наталія кивнула.
— Мама має рацію. Ти справді не вмієш готувати. Не ображайся, але це факт.
Факт. Двадцять чотири котлети. Дві години біля розпеченої сковороди. П’ять тисяч чотириста гривень за продукти — суму з чека я пам’ятала точно. Триста вісімдесят чотири суботи. І ось він — «факт».
У цю мить я відчула, як усередині щось остаточно обірвалося.