Пальці самі вчепилися в край стільниці так міцно, що суглоби стали майже білими. Серце не забилося швидше. Навпаки — ніби завмерло на коротку мить, а тоді знову рушило: повільно, рівно, без поспіху.
Я підвелася.
Підійшла до плити, узяла каструлю з супом — обома руками, через рушник, — і поставила її на підлогу біля дверей.
Потім повернулася до столу. Забрала сковороду з котлетами. Миску із салатом. Хлібницю.
Дмитро нарешті підвів голову.
— Ти що робиш?
Я промовчала. Винесла все в передпокій, дістала великий пакет і склала туди каструлю, сковороду та миску. Міцно зав’язала. Натягнула куртку. Взяла ключі від машини.
— Маріє, ти куди? — Оксана Григорівна аж підвелася зі стільця.
Я зупинилася в кухонному отворі й повільно обвела їх поглядом: її, Наталію, Софію, Дмитра.
— Суп у мене несмачний? Котлети пересушені? У салаті сиру бракує? — говорила я спокійно. Без крику. Без тремтіння. — Тоді сьогодні обіду не буде.
— Маріє, припини, — Дмитро підхопився з місця. — Ти що, здуріла? Це ж моя мати!
— Твоя мати вісім років їсть те, що я готую, і вісім років повторює, що це неїстівне, — я притиснула пакет до себе. — Триста вісімдесят чотири суботи. Півтора мільйона гривень на продукти. П’ять годин кожного вихідного. І жодного «дякую». Жодного разу.
Оксана Григорівна застигла з напіввідкритим ротом. Наталія перезирнулася із Софією, наче чекала, що хтось пояснить їй, що відбувається.
— Але ж ви щоразу все доїдали, — я подивилася просто на свекруху. — Тарілки були чисті. Завжди. А після цього починалося: «водянистий», «підошва», «готувати не вміє». Знаєте що? Відтепер готуйте самі.
Я вийшла з кухні. У передпокої взулася, підхопила пакет і спустилася до машини. Поклала їжу в багажник і повернулася назад у квартиру.
— Можете зазирнути в холодильник, — сказала я вже з коридору. — Там нічого немає. Усе пішло на ваш обід.
Наталія першою підійшла й розчахнула дверцята холодильника. Полиці справді були порожні. Масло я прибрала. Сметану також. Залишилися тільки гірчиця та стара банка огірків.
— Ти це серйозно? — вона різко озирнулася на мене.
— Абсолютно, — відповіла я. — Їдьте додому. Або чекайте вечора — Дмитро замовить доставку. За свої гроші.
Оксана Григорівна мовчки взяла сумку. Так само мовчки одягла пальто. Наталія із Софією почали збиратися слідом. Дмитро стояв посеред коридору й дивився на мене так, ніби бачив не дружину, а зовсім незнайому жінку.
— Ти хоч розумієш, що наробила? — тихо спитав він.
— Розумію, — сказала я. — Уперше за вісім років я не проковтнула образу.
Вони поїхали. Двері за ними зачинилися, і квартира раптом стала неприродно порожньою. На кухні ще тримався запах котлет і капусняку, але на столі не лишилося нічого, крім порожніх тарілок. Ноги ніби налилися свинцем, і я опустилася на табурет.
Тиша стояла така глибока, що було чути, як за вікном проїхала машина. Я закрила обличчя долонями. Від них пахло цибулею й часником. Ці руки ще кілька годин тому місили фарш, ліпили котлети, різали овочі. А тепер просто лежали на колінах — втомлені й нікому нічого не винні.
Увечері я спустилася до машини й забрала їжу. Розігріла суп. Виклала на тарілку три котлети. Дмитро сидів у кімнаті й не промовив жодного слова. Я повечеряла сама.
Уперше за вісім років субота належала мені.
Котлети виявилися м’якими й соковитими. Суп — саме таким, як треба. Я й раніше це знала. Але тільки того вечора по-справжньому собі повірила.
Минув місяць. Оксана Григорівна не дзвонить. Жодного разу за чотири тижні. Дмитро щосуботи їздить до неї сам, повертається пізно й нічого не розповідає. Наталія написала в родинний чат одне слово: «егоїстка». Софія поставила їй уподобайку.
Я все одно готую по суботах. Для себе. І для чоловіка, якщо він удома. Без поспіху, без двадцяти чотирьох котлет, без п’яти тисяч гривень за один похід на ринок. Учора зварила грибний суп усього з трьох інгредієнтів. Дмитро з’їв дві тарілки й сказав:
— Смачно.
Уперше за довгий час — не озираючись на матір.
Зошит у клітинку лежить у шухляді комода. Я більше нічого туди не записую.
Та іноді все ж думаю: може, треба було інакше? Сісти, поговорити, пояснити спокійно? Не забирати їжу в усіх на очах. Не показувати порожній холодильник.
А потім згадую: триста вісімдесят чотири суботи. Півтора мільйона гривень. І те саме слово — «підошва» — сказане при чужій людині.
Я тоді справді перегнула? Чи вісім років — достатній термін, щоб нарешті перестати мовчати?