Він вимагав визнати за ним право на половину квартири, посилаючись на те, що нібито під час шлюбу здійснив «невіддільні поліпшення, які істотно підвищили вартість майна». Далі пролунало перелічення цих самих «поліпшень»: та поличка у ванній, заміна змішувача на кухні, пофарбована стіна у вітальні й навіть те, що він «регулярно сплачував комунальні послуги, чим сприяв збереженню житла».
Коли адвокат нарешті замовк, суддя — літня жінка з втомленим, але дуже уважним поглядом — перевела очі на Олену.
— Ваша позиція?
Олена підвелася. Вона не стала говорити ні про кохання, ні про образи, ні про зраду. Усе це залишилося за межами зали. Тут мала значення лише мова фактів. І саме нею вона володіла бездоганно.
— Ваша честь, — почала вона рівно, без тремтіння в голосі, — позов мого колишнього чоловіка не має під собою жодної правової підстави. Квартира належала мені ще до укладення шлюбу. Це підтверджується витягом із реєстру речових прав.
Вона поклала документ перед судом.
— Тепер щодо так званих невіддільних поліпшень. Прошу долучити до матеріалів справи ці докази.
Олена один за одним розклала папери.
— Ось чек на ту саму поличку у ванній. Її вартість — 800 гривень. Ось рахунок від сантехніка, якого довелося викликати після того, як мій колишній чоловік вирішив «полагодити кран» і затопив сусідів знизу. Завдані збитки склали 50 тисяч гривень, і сплатила їх я зі своєї зарплати. А це фотографії стіни у вітальні, яку він, за його словами, «пофарбував». На знімках видно смуги, плями, зіпсований паркет. Після цього мені довелося наймати майстрів і повністю переробляти ремонт у кімнаті.
На столі перед суддею з’являвся документ за документом. Кожен аркуш був цвяхом у кришку Тарасового плану.
— Щодо комунальних платежів, — Олена ледь помітно всміхнулася. — Ось виписка з мого рахунку за останні десять років. Із неї видно, що приблизно дев’яносто відсотків усіх оплат здійснювала саме я. А ось банківська виписка мого колишнього чоловіка за той самий період. Як можна побачити, він справді дуже активно «інвестував» — але не в квартиру, а в дорогі вудки, рибальські поїздки та різні ґаджети.
Вона замовкла. У залі стало так тихо, що було чути, як суддя перегортає сторінки. Адвокат Тараса кинув на свого клієнта погляд, у якому вже не залишилося й натяку на впевненість. Сам Тарас зблід. Його задум про «справедливий поділ» розсипався просто на очах у всіх присутніх.
— З огляду на це, — завершила Олена, дивлячись на суддю, — я не бачу жодних підстав для задоволення вимоги про частку в моїй квартирі. Більше того, якби рахувати чесно, то за роки шлюбу саме мій колишній чоловік залишився б мені винен значну суму, бо довгий час жив фактично за мій кошт. Але, на відміну від нього, я не збираюся виставляти рахунок за минуле. Я прошу лише одного: застосувати закон.
Рішення було оголошене майже відразу. Судді знадобилося кілька хвилин, щоб поставити крапку в цій історії. У задоволенні позову Тарасові відмовили повністю.
Коли вони вийшли в коридор, він наздогнав її біля вікна.
— Ти… — прошипів він, стискаючи щелепи. — Ти мене знищила. Принизила перед усіма.
Олена обернулася. Востаннє подивилася на чоловіка, з яким колись пов’язувала майбутнє. У її погляді не було ні люті, ні бажання помсти. Лише холодний, далекий жаль.
— Ні, Тарасе. Ти зробив це сам. Тоді, коли вирішив, що моє кохання і мій дім — це товар, який можна оцінити, поділити й забрати собі шматок.
Вона розвернулася й пішла довгим судовим коридором, де кроки відлунювали від стін. Озиратися Олена не стала. Вона вже знала: попереду на неї чекає інше життя — вільне, спокійне, її власне. У домі, який вона відвоювала не тільки в нього, а й у свого минулого. І в цьому житті більше ніколи не буде місця тим, хто приходить не любити, а претендувати на частку.