Вона саме крутилася перед дзеркалом у коридорі, поправляючи зачіску й роздивляючись себе з усіх боків.
— Часу обмаль, а ми вже голодні, — кинула Мар’яна так, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле. — І зроби гарно, як у ресторані. Я хочу сфотографувати й виставити в соцмережі.
У цю мить Оксана остаточно зрозуміла: досить.
Вона мовчки взяла шматок м’яса, повернула його назад у морозильну камеру й зачинила дверцята.
— Шашлику не буде, — сказала вона рівним голосом.
— Як це не буде? — Мар’яна навіть розгубилася. — Ти що, знущаєшся? Ми їсти хочемо!
— Замовте щось.
— Ти вже зовсім знахабніла! — Ганна Сергіївна влетіла на кухню, наче чекала цього моменту за дверима. — Яке ще замовлення? Гостям так не відповідають!
— Я вам не відмовляю, — спокійно промовила Оксана. — Я просто не готуватиму.
Вона вийшла з кухні й попрямувала до кімнати — тієї самої спальні, яка колись була їхньою з Андрієм. Відчинила шафу й почала діставати свої речі. Руки рухалися впевнено, без метушні, майже механічно. Потім вона витягнула валізу й стала складати туди одяг.
— Ти що це надумала?! — на порозі з’явилася свекруха, а за її спиною визирала Мар’яна. — Куди ти збираєшся?
— У готель, — Оксана навіть не озирнулася. — На тиждень. Поки ви тут.
— У готель?! — верескнула Мар’яна. — Ти не можеш так зробити! Хоч би Андрія спершу спитала!
— От у нього й спитаю, — відповіла Оксана. — Коли повернеться.
Максим разом із підлітками висунувся з кімнати. Про футбол усі миттєво забули. На Оксану дивилися так, ніби вона щойно зробила щось дике й незбагненне.
Вона застібнула валізу, пройшла повз них у коридор і сіла чекати чоловіка. Родичі гуділи, обурювалися, намагалися присоромити її. Ганна Сергіївна навіть пустила сльозу й почала голосити про «невдячність» та про те, якими нині стали дружини.
Оксана не відповідала.
Андрій повернувся близько восьмої. Бадьорий, із пакетом фруктів у руці — для матері.
— Усім привіт! Ну що тут у нас? Що на вечерю? — він замовк на півслові, побачивши валізу в коридорі й кам’яне обличчя дружини. — Оксано, що сталося?
— Андрійку! — мати кинулася до нього першою. — Вона нас виганяє! Ти уявляєш? Ми сидимо голодні, вона відмовляється готувати й заявляє, що йде з дому!
Андрій перевів погляд на Оксану.
— Це правда?
— Правда, — відповіла вона спокійно. — Я їду в готель.
— Але чому? Що трапилося?
Оксана підвелася й підійшла до нього майже впритул. Говорила тихо, проте кожне слово звучало чітко й холодно.
— П’ять днів я тричі на день готую те, що вони «бачили у фільмах». Прибираю, перу, вожу їх по магазинах і салонах. Я скасувала чотири зустрічі з клієнтами й втратила договір, бо не маю змоги працювати. Мене змусили заплатити двадцять тисяч у салоні, і цих грошей мені ніхто не поверне. Щойно я кажу, що втомилася, мене називають егоїсткою. А ти… ти тільки просиш мене потерпіти й зробити приємність твоїм родичам.
— Оксано, вони ж не зі злості… — почав Андрій. — Вони приїхали з села, не знають, як тут усе заведено. Потерпи ще трохи. Лишилося два дні.
— Ні.
— Тобто ні?
— Саме так. Ні. Я більше не терпітиму. І більше не обслуговуватиму людей, які мене ні в що не ставлять.
— Андрійку, ти чуєш, як вона про нас говорить?! — одразу розпалилася Мар’яна. — Про твою рідну матір!
Андрій розгублено глянув то на матір, то на дружину.
— Оксаночко, не треба так… Давай спокійно поговоримо. Може, ти просто виснажена. Так, вони іноді справді забагато просять, але ж це сім’я… Не можна так одразу…
— Можна, — Оксана підхопила валізу. — Я йду. І добре запам’ятай, Андрію, що я зараз скажу.
Вона обвела поглядом усіх присутніх. Її голос став крижаним.
— Твої родичі більше не переступлять поріг мого дому.
У коридорі запала мертва тиша. Мар’яна застигла з напіввідкритим ротом. Ганна Сергіївна схопилася за серце. Максим прочистив горло й удав, ніби йому раптом терміново знадобилося до туалету.
— Оксано, що з тобою? — Андрій спробував узяти її за руку.
Вона відступила.
— Я говорю серйозно. Або вони їдуть просто зараз, або йду я й подаю на розлучення. Обирай.
— На розлучення?! Через що? — Андрій зблід. — Оксано, ти не при собі! Це ж повний абсурд!
— Абсурд — це те, що я п’ять днів живу служницею у власній квартирі, а мій чоловік не бачить у цьому жодної проблеми. Абсурд — це коли твоя мати порівнює мене з твоєю колишньою дружиною. Абсурд — це коли я зі своїх грошей оплачую салони людям, які навіть «дякую» сказати не здатні.
— Та ми дякували! — обурено вигукнула Мар’яна.
— Жодного разу, — Оксана подивилася їй прямо в очі. — Жодного. Разу. За. П’ять. Днів.
На всіх опустилася важка тиша. Андрій розгублено переводив погляд із дружини на матір, із матері на сестру. Обличчя в нього було безпорадне, майже жалюгідне.
— Оксано… Ну як я можу їх вигнати? Вони ж моя родина. Вони приїхали здалеку.
— А я? — тихо запитала вона. — Я тоді хто?
— Ти… ти моя дружина.
— То поводься як чоловік. Захисти мене. Стань на мій бік. Або я піду, і ти залишишся зі своєю родиною.
Ганна Сергіївна зробила крок уперед.
— Андрійку, ти ж не дозволиш цій… цій невдячній так із нами розмовляти? Ми тебе виростили, усе тобі віддали! А вона нас із дому жене!
Андрій повільно повернувся до неї й уперше за весь вечір вимовив лише одне слово:
— Мамо.