— Зачекай, — Андрій підняв долоню, ніби просив тиші. Він перевів погляд на Оксану, і вперше за всі ці дні в його очах промайнуло щось схоже на усвідомлення.
— Оксано… ти справді підеш?
— Я вже йду, — відповіла вона рівно. — Питання лише в тому, чи назавжди, чи на кілька днів.
Андрій завмер. Мовчав секунду. Потім ще одну. П’ять. Десять.
Оксана взялася за ручку дверей.
— Стій, — нарешті промовив він.
Вона зупинилася, але не обернулася.
Андрій повільно повернувся до своїх родичів. Обличчя в нього було бліде, зате в голосі з’явилася твердість, якої Оксана давно від нього не чула.
— Мамо. Мар’яно. Максиме. Вам треба поїхати. Завтра зранку.
— Що?! — верескнула Ганна Сергіївна. — Ти при своєму розумі? Ти її обираєш замість рідної матері?
— Я обираю свою сім’ю, — жорстко сказав Андрій. — Оксану. Мою дружину.
— Андрійку!
— Ні, мамо. Досить. Оксана має рацію. Ви приїхали без попередження, почали розпоряджатися в нашому домі, вимагати, наказувати, і за весь цей час від вас не прозвучало навіть простого “дякую”. Я переконував себе, що це нормально: родині треба допомагати. Але це не допомога. Це використання.
Мар’яна аж задихнулася від обурення.
— Ну прекрасно! То живіть собі обоє як знаєте! Андрію, ти ще пожалкуєш! Мамо, ходімо збирати речі!
Вони демонстративно влетіли до кімнати й грюкнули дверима так, що здригнулася стіна.
Андрій підійшов до Оксани.
— Пробач мені. Будь ласка. Я був сліпим дурнем.
Оксана подивилася на нього. Напруга, яка тримала її на ногах, почала спадати, і втома накрила її одразу, важкою хвилею.
— Ти справді їх відправиш?
— Так. Уранці куплю їм квитки на автобус. Заплачу сам, щоб не було нових сварок.
— А салон? І ті двадцять тисяч гривень?
— Поверну все. До останньої копійки. А якщо треба буде — особисто вибачуся перед твоїми клієнтками.
Оксана опустила валізу на підлогу й сіла просто на неї, посеред коридору. І раптом заплакала. Не голосно, без ридань — просто сльози одна за одною котилися по щоках.
Андрій присів поруч і обережно обійняв її.
— Я справді не бачив, наскільки тобі погано. Думав, ти просто втомилася. Пробач… я поводився як ідіот.
— Як ідіот, — схлипнула Оксана.
— Так, — кивнув він. — Повний ідіот.
З кімнати долинали сердиті голоси, шурхіт речей і ображене бурмотіння. За кілька хвилин вийшов Максим. Він ніяково кивнув їм і пробурмотів:
— Завтра рано поїдемо. Вибач, Оксано. Я чесно не думав, що ми так… ну, словом, пробач.
І це було перше справжнє вибачення за всі п’ять днів.
Уранці родичі збиралися майже в повній тиші. Ганна Сергіївна не попрощалася зовсім. Мар’яна грюкнула дверима так, що задзвеніло скло в шафці. Максим ще раз пробубонів щось схоже на вибачення й опустив очі.
Коли двері за ними нарешті зачинилися, Оксана й Андрій залишилися вдвох посеред розгромленої квартири.
— Який жах… — тихо сказав Андрій, оглядаючи безлад навколо.
— Так, — погодилася Оксана.
— Допоможеш усе прибрати?
Вона подивилася на нього довго й серйозно.
— Допоможу. Але тільки якщо ми прибиратимемо разом. На рівних.
— На рівних, — одразу відповів Андрій. — Домовилися.
Почали з кухні. Мили посуд, збирали сміття, витирали стіл і мовчали — кожен думав про своє. Потім вимили підлогу, змінили постіль, розклали речі по місцях і винесли пакети з мотлохом.
До вечора квартира знову стала їхнім домом. Без чужих вимог. Без стороннього галасу. Без хаосу, який хтось приніс із собою й залишив їм розгрібати.
Оксана сіла за комп’ютер. Увімкнула його, відкрила проєкт, до якого весь тиждень не могла навіть нормально підступитися.
— Оксано? — Андрій зазирнув у кімнату. — Я замовив піцу. Мені здається, сьогодні готувати ми точно не хочемо.
Вона вперше за довгий час щиро усміхнулася.
— Піца — це можна.
— І ще одне, — він зайшов усередину, трохи зніяковілий. — Я подумав… нам потрібне правило. Якщо хтось хоче приїхати до нас більше ніж на один день, ми спершу обговорюємо це вдвох. І маємо право сказати “ні”, якщо не готові нікого приймати.
— Це було б дуже правильно.
Оксана підвелася, підійшла до нього й обійняла.
— Знаєш… це був справжній жах. Просто пекло. Але, можливо, нам треба було через це пройти. Мені — щоб зрозуміти, що я маю право відмовляти. А тобі — щоб нарешті побачити: твоя сім’я — це я. Насамперед я.
— Ти і є моя сім’я, — тихо сказав Андрій. — Мені шкода, що я так довго до цього доходив.
У двері подзвонили — кур’єр привіз піцу. Вони вмостилися на дивані, відкрили коробку й увімкнули якийсь легкий фільм. Уперше за тиждень у квартирі настала тиша. Не напружена, не образлива, а справжня — спокійна, тепла, домашня.
— Як думаєш, мама колись пробачить? — запитав Андрій.
— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — І, якщо відверто… зараз це не має значення.
Він кивнув.
— Для мене теж.
Вони доїли піцу, і раптом Оксана засміялася. Спершу тихо, а потім усе голосніше.
— Чому ти смієшся? — здивувався Андрій.
— Просто подумала… я показала, на що здатна. І знаєш що? Мені це сподобалося.
Андрій усміхнувся ширше.
— Мені теж. Ти була як… не знаю, як воїтелька. Страшна й прекрасна водночас.
— Наступного разу одразу станеш на мій бік?
— Наступного разу не буде твого боку й мого боку, — серйозно сказав Андрій. — Буде тільки наш.
Це був початок. Не ідеальний, зате справжній.
А іноді справжнє значно важливіше за ідеальне.