Її наче крижаною водою облили. Такої нахабності від свекрухи Світлана не чекала навіть після всіх попередніх витівок.
— Я на вашу дачу не поїду, — вимовила вона твердо, кожне слово відміряючи окремо.
Галина Петрівна здивовано звела брови й невдоволено зморщила лоба.
— Це ще чому? Я вже все розписала й домовилася сама із собою.
— От і плануйте далі без мене, — різко відрізала Світлана. — У мене є робота, і я не збираюся кидати її заради ваших грядок.
— Робота, робота… — свекруха зневажливо махнула рукою. — Молода дружина має дбати про родину, а не вигадувати відмовки.
Світлана підвелася з дивана. Терпець урвався остаточно. Усе, що накопичувалося роками: приниження, безцеремонні поради, втручання в їхнє життя, — раптом стало нестерпним тягарем.
— Галино Петрівно, — промовила вона повільно й холодно, — прошу вас вийти з моєї квартири.
Свекруха аж завмерла.
— Що ти сказала?
— Ідіть, — повторила Світлана, прямуючи до дверей. — Просто зараз.
Галина Петрівна піднялася не відразу. Її погляд потемнів, у ньому спалахнула злість.
— Ти ще пошкодуєш про це, — прошипіла вона, проходячи повз невістку до виходу.
Коли двері зачинилися, Світлана притулилася до них спиною. Пальці тремтіли, серце шалено калатало. Та вперше за довгий час вона відчула: хоча б сьогодні їй вдалося відстояти власний дім.
Андрій повернувся пізно. Мати, звісно, встигла переказати йому події у вигідному для себе світлі. Він увірвався до квартири розлючений, навіть не знявши взуття.
— Як ти посміла виставити мою матір?! — закричав він з порога.
— Вона перейшла всі межі, — спокійно відповіла Світлана.
— Мама лише просила допомоги!
— Твоя мама хотіла зробити з мене безкоштовну прислугу.
Того вечора Андрій уперше відкрито став проти дружини. Його слова били боляче й безжально. І саме тоді Світлана остаточно збагнула: у цій боротьбі вона залишилася сама — проти них обох.
Минув тиждень. Після роботи Світлана відчинила двері квартири й застигла в передпокої. З кімнати лилося світло, звідти долинали кроки й шурхіт речей.
Увійшовши, вона побачила Галину Петрівну біля шафи. Свекруха спокійно розвішувала на плічках власний одяг, наче робила це у себе вдома. Біля стіни стояла валіза, і її вигляд не залишав сумнівів: жінка приїхала не в гості.
— Що тут відбувається? — Світлана насилу стримала голос.
— Я переїжджаю до вас, — рівно сказала Галина Петрівна, навіть не обернувшись. — Андрій дозволив.
Світлана вмить зрозуміла: це помста. За відмову. За те, що її виставили за двері. І меж у цієї нахабності не існувало.
— Галино Петрівно, негайно забирайте речі й залишайте мою квартиру.
Свекруха не поспішала. Вона й далі розправляла сукню на вішаку, роблячи це повільно, навмисно, з відвертим викликом.
— Тепер це й моя квартира, — спокійно кинула вона. — Андрій дав згоду.
У Світлани застукало в скронях. Вона стиснула кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в долоні. Ця жінка роками отруювала їй життя, а тепер вирішила остаточно захопити її дім.
— Ви не маєте права тут жити! — не витримала Світлана. — Це моя власність!
Галина Петрівна нарешті повернулася до неї й поблажливо всміхнулася.
— У родині все спільне. А молодші повинні допомагати старшим.
Вона говорила повчальним тоном, ніби пояснювала очевидні речі нерозумній дитині. У кожному слові звучала зверхність.
У цей момент грюкнули вхідні двері. До квартири зайшов Андрій і завмер, побачивши напружені обличчя обох жінок.