— Що тут відбувається? — обережно запитав він, переводячи погляд із матері на дружину.
Галина Петрівна миттю змінила вираз обличчя. Ще секунду тому вона трималася владно й самовпевнено, а тепер її губи затремтіли, плечі опустилися, голос став жалібним.
— Твоя дружина виганяє мене на вулицю, — поскаржилася вона. — Не хоче прихистити хвору стару жінку. Не хоче допомогти.
Світлана навіть на мить розгубилася від такої нахабної гри. Перед її очима свекруха за одну мить перетворилася з господині становища на беззахисну жертву.
— Андрію, вона вселилася сюди без мого дозволу! — не стрималася Світлана. — Просто привезла речі й заявила, що тепер житиме в моїй квартирі!
Чоловік відвів очі, ніби розглядав підлогу.
— Мамі зле, — тихо промовив він. — Їй потрібен догляд.
— Зле? — Світлана гірко всміхнулася й подивилася на Галину Петрівну, яка ще хвилину тому жваво розкладала свої речі. — Вона має вигляд цілком здорової людини.
— У мами проблеми із серцем, — уперто сказав Андрій. — Лікар порадив, щоб вона не залишалася сама.
У цю мить Світлана все зрозуміла. Він брехав. Свекруха ніколи не скаржилася на серце. Навпаки, за будь-якої нагоди вихвалялася, що здоров’ям може позмагатися з молодими.
— Досить вигадок! — різко кинула Світлана. — Ніякої тяжкої хвороби в неї немає!
— Світлано, заспокойся, — спробував заговорити м’якше Андрій. — Ти зараз надто різка.
— Різка? — вона повільно повернулася до нього. — То це я різка?
Останні залишки терпіння розсипалися, мов пісок крізь пальці. Світлана раптом ясно побачила всю глибину зради. Її чоловік уже давно зробив вибір, просто не наважувався сказати про це вголос. А тепер став на бік матері відкрито.
— Андрію, я більше не збираюся це терпіти, — її голос став холодним і твердим. — Обирай. Або твоя мама йде звідси, або ви йдете обоє.
Кімнату накрила важка тиша. Галина Петрівна завмерла з кофтою в руках, наче не повірила почутому. Андрій дивився на дружину так, ніби бачив її вперше.
— Ти не можеш вимагати від мене такого, — ледь чутно промовив він.
— Можу, — відповіла Світлана, не відводячи очей. — Це мій дім. І я маю право вирішувати, хто в ньому житиме. Обирай: мати чи дружина.
Андрій опустив голову. Мовчання тягнулося нестерпно довго. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він нарешті підвів погляд і подивився на Галину Петрівну.
— Мамо, збирай речі, — сказав він тихо.
Свекруха обурено втягнула повітря, ніби її образили до глибини душі. Світлана відчула, як напруга трохи відпускає груди. Та полегшення виявилося передчасним.
— Я теж піду, — раптом додав Андрій. — Я не можу залишити маму саму.
Ці слова пролунали, як остаточний вирок. Світлана більше нічого не питала. Вона зрозуміла все: чоловік обрав. І не її.
За годину квартира спорожніла. Двері зачинилися за ними, і тиша здалася майже нереальною. Світлана стояла посеред вітальні й мовчки дивилася на безлад. Речі були розкидані, меблі зсунуті, повітря ніби ще зберігало чужу присутність.
Сльози покотилися по щоках. Але то були не сльози жалю. Радше потрясіння від того, наскільки егоїстичними, безсоромними й невдячними можуть бути люди.
Вона підійшла до дивана й повільно посунула його на колишнє місце. Потім повернула крісло. Після цього поставила біля вікна маленький столик, який завжди там стояв.
Крок за кроком до оселі повертався лад. А разом із ним — спокій. Квартира знову ставала домом. Її домом. Лише її.
Світлана сіла у своє улюблене крісло й обвела поглядом кімнату. Усе нарешті було на своїх місцях. Кожна річ — там, де мала бути. Тиша більше не лякала. Вона лікувала.
Дім знову належав їй.